Не знаю, чому мій коротенький попередній коментар викликав такий шквал емоцій і велику кількість побажань пошвидше здохнути у приват. Насправді, я не критикую опозицію, бо лежачого не б’ють.

Складається враження, що гаслом опозиції на даний момент може стати: «Давайте обіймемося і поплачемо!». І хоча я знову ризикую наразитися на безцільну критику, зауважу, що Юлія Тимошенко теж закликає не шморгати носом і «зливати» протест, а боротися і знаходити нові рішення і нових лідерів.

Після прочитання коментарів та безпредметних дискусій із ботами про те, якою саме – п’ятою чи тридцять сьомою – колоною я є, було вирішено просто ігнорувати ображене самолюбство і вождизм багатьох і показати опозиції і владі, що окрім зміни кабінетів, табличок на них і посад є ще інші проблеми, які турбують людей набагато більше, аніж переділ у владі. Тому, вмикаємо пісню Лоліти «Слушай, отвали!» і починаємо вирішувати проблеми, які важливіші, ніж перемога «мерседесів» над «лексусами» чи навпаки.

Почнемо із нариву на тілі кожного пасажира українських залізниць, а саме – із роботи профільного державного підприємств «Укрзалізниця». Нещодавно запущені швидкісні потяги «Hyundai» виявилися не лише дорогими, але й стали на заваді багатьом нічним потягам, які з легкої руки керівництва залізниці було відмінено. Те, що цими потягами користуються тисячі людей, для яких це є єдиним та зручним видом транспорту та поїздки до рідних та у справах – все це не зупинило керівників галузі розчерками пера «розрізати нитки», які пов’язували близьких, друзів, колег і партнерів. Головне, щоб дуже дорогі та із відверто невигідним маршрутом іноземні потяги до Євро-2012 милували око, вухо та інші частини тіла очільників «Укрзалізниці» та Уряду.

Зауважимо, що «Укрзалізниця» - саме державне підприємство, тобто являє собою модель держави в окремо взятій галузі. Все стає на місця, коли ви бачите потяги, які пам’ятають молоді роки Сталіна, а проїзд у них коштує вже за 200 гривень в один кінець. Вікна у потягах, які відчиняються і зачинаються тільки за допомогою молотків або якихось важких підручних засобів. Сморід і відсутність вентиляції у вагонах, страшна спека влітку та страшний холод взимку. Снігові замети у потягах та відверта відсутність елементарного смаку навіть у вагонах «люкс». Наявність квитків у касах за 31 день і відсутність їх за 30 днів. Відсутність місць для паління та штрафи за паління у тамбурах. Хронічні запізнення потягів та жодного показового покарання за це. Відсутність якісної інфраструктури на більшості залізничних вокзалів України. На сайті Південно-Західної залізниці квитки взагалі пропонують придбати у приватної контори «tickets.ua», незважаючи на функціонування розрекламованої системи «Електронний квиток».

Ми вже писали про те, що транспортна галузь, особливо залізниця, - це запущена форма туберкульозу у людини на ім’я Україна. Проте у відповідь профільне міністерство у листі від 24.01.2012 № 699/24/10-12 нам зауважило, що «курсування малонаселених поїздів є нераціональним. З початку жовтня 2011 вже відмінено 25 поїздів. Але при цьому зауважуємо, що парк пасажирських вагонів вже не оновлювався впродовж декількох років. Рівень тарифів на перевезення пасажирів у внутрішьному сполученні з 2009 (!!!!!) року не підищувався, поруч із цим ступінь зносу рухомого складу наразі становить 85%.». Виникає закономірне питання: для чого підвищуються щокварталу ціни, якщо парк зношений все одно? І цікаво, чому Міністерство інфраструктури вважає, що тарифи не змінювалися з 2009 року, а тарифи підвищуються кожного кварталу? Хтось явно чогось не розуміє!

Звісно, опозиція не має жодного стосунку до того хаосу, який відбувається в системі залізничного транспорту. Звісно, це не питання до опозиції, бо цим має займатися або влада, або ніхто. Звісно, це все лише «злочинний режим». Звісно, це не депутати мають писати запити і звернення, піднімати питання з трибун, телеекранів і гримати праведним гнівом! Це маємо робити ми замість них?

Інша річ, що ми, прості громадяни, платимо сотні тисяч, мільйони гривень за те, чого не отримуємо. Регулярно підвищуються ціни (це робить кожний уряд, починаючи із першого уряду Тимошенко, до речі), але якість продовжує падати все нижче і нижче, а сервіс стає все гіршим. Можливо, тарифи не є економічно обґрунтованими, але й стан залізничного транспорту та перевезень не є людським і обґрунтованим навіть з морально-етичної точки зору. Тому звертаюся до усіх шановних опозиціонерів – народних депутатів України та депутатів усіх рівнів: допоможіть громаді здолати жахливі за обсягом зловживання та маніпуляції із коштами та матеріальними ресурсами в «Укрзалізниці». Покажіть, що ви всі здатні на щось більше, аніж банальний переділ владних повноважень та титулів лідерів. Упевнений, що тисячі громадян України нададуть вам усі матеріали, фото та відео проблем, з якими вони стикалися на залізниці. Головне, щоб ви хотіли це слухати і чути. Тільки за цієї умови щось може бути зроблено. Тільки тоді, коли ми будемо говорити, а ви будете чути не лише себе, але й нас!

Сегодня вице-премьер-министр Сергей Тигипко позволил себе высказывания относительно того, что молодым людям нужно начинать работать без зарплаты.

«Если вы сможете показать свою необходимость – точно останетесь работать», - заявил Тигипко, проигнорировав тот факт, что в Украине – самый высокий уровень безработицы в Европе и наибольшее количество безработной молодежи.

Украинские студенты не могут найти работу по специальности и первое рабочее место в частности из-за несовершенства законодательства и отсутствия воли и государственного мышления у чиновников и министров. Так, обычно для того, чтобы найти работу, нужно иметь опыт работы. Где его возьмет молодой человек, если его на работу не берут без опыта? Получается замкнутый круг. Кроме того, даже на стажировку или практику сейчас устроится крайне тяжело из-за нежелания работодателей брать молодежь.

Кроме того, стоит напомнить вице-премьеру, который является одним из самых богатых людей Украины, что молодежь в Украине сейчас – один из самых апатичных и недвижимых слоев общества именно из-за того, что работу найти крайне сложно, а платят за нее крайне мало.

Реформаторский пыл Тигипко явно направлен не в ту сторону, так как сравнение с Европой или общемировой практикой здесь даже не может быть рядом поставлено. Уровень жизни, зарплат, социального обеспечения, цен, качества продукции в Европе намного выше, чем в Украине, соответственно, и в контексте работы молодежи там проблемы решаются по-другому. При этом стоит отметить, что занятость широких слоев молодежи давно стала общеевропейской проблемой, а одним из программных документов Еврокомиссии стало послании Президента ЕК Жозе Мануэля Баррозу относительно молодежного труда.

Видимо, в правительстве Украины еще до сих пор не изучили английский язык, и поэтому не могут почерпнуть сведения и факты из европейских источников. Также, со вступлением в Партию регионов господни Тигипко перенял прежде всего негативные черты своего непосредственного начальника – Николая Азарова. Помниться, тот тоже договорился до того что предложил молодежи ходить пешком, если у них не хватает на проезд. Студенты – безработные, бедные, не могущие даже арендовать жилье – должны, по мнению премьера и вице-премьера, работать за бесплатно и ходить пешком?

Посему возникает закономерный ответ на такие инициативы правительства и Сергея Тигипко в частности. Господа чиновники, Сергей Леонидович! Вы все – богатые люди, вы все ездите на машинах, живете в Конче-Заспе и Пуще-Водице. У вас часто лица не вмещаются в телевизор явно только из-за голода, который вы переносите и опухаете от него. Так вот, господа чиновники и господин Тигипко, если вы хотите, чтобы молодежь работала бесплатно, то молодежь хочет, чтобы вы тоже все работали бесплатно и не первые три-четыре месяца, а первые лет десять, после чего шли либо в тюрьму, либо меняли работу. Господин Тигипко, уверен, что вы поддержите инициативу, продадите все свои активы, деньги отдадите молодежи и студентам, чтобы она работала бесплатно. Для этого мы даже готовы открыть спецсчет в Сбербанке, чтобы туда поступали средства от всех ваших проданных активов, машин и имущества. Тогда, уверен, мы вас горячо поддержим и согласимся на ваше интересное, но явно тупоумное и придурковатое предложение.

Я не знаю напевно, чи можна називати опозицією владі тих, хто у ній знаходиться? Наприклад, у Росії Немцов, Навальний, Албуров, Кашин, Ведута та інші є лідерами протесту, але вони не були (за винятком Немцова) депутатами чи міністрами. Так, там теж є начебто опозиційні депутати від «Справедливої Росії», але їх опозиційність закінчується біля кабінету голови уряду чи президентського. Можливо, у нас опозиція асоціює себе із європейською чи американською, забуваючи, однак про те, що там опозиція не голосує разом із владою, коли це їй вигідно. Риторика ж опозиції ґрунтується передусім не на переділі влади і кабінетів, а на змаганні ідей.

Українська опозиція з початку незалежності бореться не за ідеї, а лише за владу. Міняються кабінети, міняються місця, але коли люди заходять в омріяні кабінети і на привабливі для себе посади, вони одразу забувають, що і кому обіцяли. Той самий «мерседес» чи навіть два «RangeRover», на яких їздить Арсеній Яценюк, коштують рівно стільки ж, скільки «Бентлі» Бориса Колеснікова, а статками деякі опозиціонери можуть затьмарити багатьох представників влади. В чому тоді різниця?

Я взяв на себе важкий тягар і прочитав повністю програму опозиції, яку знайшов на сайті «Фронту Змін», позаяк сайту Об’єднаної опозиції не існує, як, напевно, не існує самої її. Після ознайомлення із програмою зробив невтішні висновки про те, що нічого радикально нового опозиція не в змозі запропонувати. Знову головний акцент – на «соціалку», на пенсії, на гроші, які не заробила наша країна, а політики вже їх витрачають і розписують.

Мені не подобаються обличчя опозиції, як не подобаються і обличчя влади. Однак влада періодично оновлюється, хоча б і за рахунок «тушок», близькості до Сім'ї тощо, опозиція ж не оновлюється ніяк. Придивіться – окрім Євгенії Тимошенко ми не побачили жодного нового обличчя! В опозиції – застій, Немає ідей, немає нових облич, банально навіть немає молоді. Виходить, знову нам запропонують конкурс ідей для пенсіонерів, які решті суспільства не цікаві.

Арсеній Яценюк абсолютно не сприймається як лідер опозиції, тим паче, як альтернатива Януковичу. Хто знає команду Яценюка? Хто стоїть ЗА ним? Де його власна команда? Чи його прихід в опозицію – лише бажання відтягнути у Юлії Тимошенко її команду, поки вона знаходиться за ґратами? Окрім Андрія Пишного широкому загалу не відомі жодні обличчя команди Яценюка, позаяк у центрі і на периферії завжди був лише один – Арсеній.

В опозиції, на відміну від влади, навіть не приховують відвертого небажання співпрацювати із громадськістю та організаціями. Де робота опозиційного Кабміну? Чи погралися і забули? Де опозиційні міністри і опозиційні програми, опозиційний бюджет? Яскравий приклад – є Рада підприємців при Кабінеті Міністрів України, але чому немає Опозиційної Ради підприємців? Чи законопроект про вищу освіту? Влада хоч похапцем, але обговорювала його, презентувала, проводила псевдореферендуми. Але все це було – людей питали, збирали, хоча б намагалися створити ілюзію обговорення. Законопроект Оробець-Яценюка не обговорювали ні з ким, навіть із опозиційними «молодіжками». То як можна говорити при цьому, що опозиція Яценюка дослуховується до суспільства?

Інша річ – вибори. 90% гарантії, що об’єднана опозиція не спроможеться виставити консолідовані кандидатури по мажоритарці якраз через своє ігнорування громадянського суспільства і громадських організацій. Попри те, що сама Юлія Тимошенко неодноразово наголошувала на тому, що кандидатури мають висуватися не лише з-поміж політиків, а й громадських діячів. Але можна вже з упевненістю сказати, що праймеріз не буде, а громадськість ніхто не послухає, позаяк до дня висунення залишилося два місяці, а про відкриті праймеріз ніхто на разі навіть не говорить. Окрім того, сумнівно, що з партійної чи об’єднано-партійної каси заплатять за висування позапартійних діячів.

Мені стало реально і по-справжньому шкода Юлію і Юрія. Справді. Вони були харизматичними, улюбленими або ненависними народові. До Яценюка ставлення більш обережне, але він і не може претендувати на роль національного лідера, яким була Тимошенко. Та й лідери опозиції зараз ше більш далекі від народу, аніж влада. Я не можу це сказати про Шкіряка, Кужель, Бригинця та інших, яких люди знають і яких легко побачити, почути і поговорити з ними. Решта опозиційників задовольняється тим, що не веде діалог чи полілог, а виключно транслює свій монолог без будь-яких можливих заперечень чи думок «за» чи «проти». Навіть охоронців в керівництва опозиції не набагато менше, ніж у влади. То де різниця?

Мені дуже шкода, що я і мільйони студентів і учнів не побачили для себе на Михайлівській площі нічого і нікого, за ким можна було б іти і кого підтримувати. Немає ідей, які чіпляють молодь, людей середнього віку. Боротьба іде за пенсіонерів, але чому це має бути цікаво іншим? Чому немає людей, молодших 25, на сцені біля «головних»? чому їх так мало серед публіки? Чому мільйонам громадян не цікаво?

Тому що держава втомилася жити в біполярному світі, де обирати треба між одними і тими самими «мерседесами», одними і тими самими квартирами в елітних «свічках», одними і тими самими костюмами, одними і тими самими «ксивами», одними і тими самими гаслами і ідеями, одними і тими самими обличчями врешті-решт. Шкода, але я не буду голосувати ані за недолугу опозицію Яценюка, ані за стрьомні політтехнологічні і потворні проекти типу Королевської чи Кличка, і вже тим паче не буду голосувати за решту маргіналів, які свого часу пішли від Тимошенко та Ющенка, а до «Регіонів» їх не взяли. 

Знаєте, за такої ситуації єдине прагматичне рішення, яке зможе прийняти кожен громадянин України – це просто напудити у виборчі скриньки, тим самим показавши політикам їх місце і їх вартість!

В «партии власти» (хотя, сложно называть партию регионов «партией власти», после того, как 1 мая в прямом эфире «соловьино пел» Петр Симоненко) перед выборами обостряется внутревидовая борьба.

Так, из-за невозможности реализации своих гиперамбиций нижняя часть списка регионалов на выборах 2007 года решила показать вышестоящим товарищам и команде Президента, что они тоже что-то еще решают. Ареной для этого была выбрана гуманитарная отрасль.

После отставки правительства Азарова министерство образования и науки, молодежи и спорта, которое ныне возглавляет Дмитрий Табачник, будет разделено на два министерства, как это было до админреформы 2010 года. Об этом в Верховной Раде уже идут не просто разговоры, а самые настоящие торги за должности будущих министров. Так, по словам старожилов парламентских кулуаров, на должность министра образования в кабинете на проспекте Победы, 10 метит глава профильного парламентского комитета Максим Луцкий, а в кресло будущего министра молодежи и спорта не прочь усесться регионал и глава «Молодых регионов» Андрей Пинчук. Причем, как шепотом пересказывают депутаты фракции, Пинчук и Луцкий активно прорабатывают свои ходы уже в кабинетах АП через «заместителя» Пинчука по «Молодым регионам» - Виктора Януковича-младшего. Господин Пинчук вовсю уже говорит о том, что «Президент попросил меня курировать всю гуманитарную и молодежную политику страны». Куда делись Герман, Табачник и Кулиняк при этом – непонятно.

Одновременно с начала 2011 года началась невиданная кампания по отодвиганию старого руководства гуманитарной отрасли государства. Уцелел и остался на своих позициях только Михаил Кулиняк, министр культуры, что стоит связывать не только с его талантами в отрасли искусств, которыми он тешил Президента и партию, но и с его близостью к Семье.

Сначала полностью потеряла позиции советник Президента Анна Герман. Кстати, по упорным слухам, именно Анна Николаевна стояла за режиссурой «антитабачной» кампании в 2010-2011 годах, так как хотела занять пост гуманитарного вице-премьера – министра образования. Однако «падение» Анны Николаевны не следует связывать с усилениями позиций Дмитрия Табачника – здесь, скорее, играют роль кулуарные интриги в самой Администрации Президента.

Далее все высшие чиновники начали активно высказываться и не стеснялись выражений в критике Табачника. Причем, тут премьер-министр и чиновники из АП были много последовательнее оппозиции, которая, в основном, делила должности и позиции перед камерами. Табачник стал «козлом отпущения» уже не для общества и оппозиции, а для власть имущих.

Дальше больше – в 2011 году снова возник призрак нового закона Украины о высшем образовании. Страсти вокруг него в обществе кипели долго, пока не нашлись несколько организаций, которые провели «всеукраинский студенческий референдум» для одобрения законопроекта, предложенного МОНМС. Стоит ли говорить, что после получения удачных результатов «референдума» один из его организаторов – Анатолий Игнатович – был назначен начальником управления молодежи и спорта Львовской ОГА. Именно этим было дискредитирована сама идея «референдума», который оказался всего лишь удобным прикрытием для проникновения во власть конкретных лиц. Но подставлено руководство отрасли было красиво!

В 2012 году законопроект о высшем образовании в пику МОНМС был отдан на доработку рабочей группы под руководством ректора КПИ Михаила Згуровского. На заседании этой группы не было приглашено ни одного представителя АП или МОНМС. По странной случайности в эту группу вошли и представители так называемых независимых студенческих организаций, которые митинговали против Табачника и МОНМС, а теперь спокойно сидели рядом с Азаровым, Луцким и представителями провластных организаций. Абсурд официально был оформлен в объединенном законопроекте, который «произвела на свет» группа Згуровского и который, по словам Азарова, объединил и позиции общественности, и власти. Стоит ли говорить, что в этом Азарову помогли именно те, кто яростно митингует против власти в одних случаях и обманывает общество? Ныне «независимые» и «радикальные» организации вовсю пропагандируют господина Азарова и его «инициативы» по привлечению общественности к освящению своих псевдореформ.

Следующей вехой стали мелкие конфликты в провинциальных городах, где то не выплачивали стипендии, то издевались над студентами, то требовали от них взятки. Все это было свалено без каких-либо официальных заявлений из правоохранительных органов на руководство МОНМС, при том, что министры и их заместители не имеют права и функций вмешиваться в следственный процесс. Больше того, провластные организации поддерживают митинги оппозиционных организаций и откровенно клеветнические выпады против министров и их замов.

Обратите внимание: во всех конфликтных ситуациях, которые случаются или наблюдаются в образовательной или молодежной сферах так или иначе присутствуют фигуры трех людей: нардепов Пинчука и Луцкого и помощника нардепа Пинчука Андрея Черных. Господин Черных, который представляется рьяным общественником и защитником прав обездоленных и обиженных, одновременно работает на господина Пинчука и часто появляется в его кабинете на улице Липской, 3 в Киеве. Кроме того, уверен, что всем, кто зарегистрирован на facebook известна активность Андрея Черных, который пишет подобострастные и елейные комментарии, письма и отзывы всем, кому можно, не разбирая при этом. В его респондентах были замечены и Владимир Ливтин, и Николай Азаров, и Андрей Клюев, и Петр Порошенко, и Виктор Медведчук, и Борис Колесников (особенно последний). Интересно, если бы Табачник и Сулима были в соцсетях, то Пинчук и Черных так же им писали онлайн хвалебные отзывы и оды, а оффлайн обливали грязью и поддерживали протесты? Странно, неужели в партии регионов нет никакой абсолютно дисциплины и разрешено «прислуживать» одновременно не просто двум-трем хозяевам, но и противоположным сторонам? Отлично! Как только еще Александр Ефремов, Владимир Демидко, Владимир Рыбак и Сергей Левочкин не поддерживают публично Юрия Луценко и выпадов оппозиции против власти? По логике молодых регионалов и нижней части Списка это, видимо, считается абсолютно нормальным и адекватным. Необходимо дискредитировать всеми доступными средствами в глазах Президента и его окружения Дмитрия Табачника и Евгения Сулиму, дабы показать, что есть более достойные и «землероющие» кандидаты на их должности.

С точки зрения Андрея Пинчука все оправдано – его не берут в избирательный список партии регионов, а на округ пока не пускают. Максим Луцкий «крепче стоит на ногах», но его будущее в списке тоже пока не ясно, а в его округе очень хочет пойти в раду и «закаленный боец» Горбаль, так что господину Луцкому тоже выгодна маленькая, но победоносная война. Пусть и против своих.

Как говорят в партии регионов: «В кругу друзей … не щелкай!».

Оппозиция обостряет борьбу за власть внутри себя, теряя ощущение реальности и связи с жизнью. Власть – та понятно – давно уже живет в другом параллельном с обществом измерении. Что делать в таком случае гражданам – вопрос остается открытым.

К Евро-2012 даже на словах готовятся только политики и страна. Киевляне в своем большинстве и так давно уже готовы встречать любых иностранных гостей, ведь Киев – действительно открыт для мира.

Но то, что открывается глазам прямо в центре исторического Киева – на Подоле – просто ужасает. Не важно, что мы проводим и с кем, не важно, какая партия или политик «у руля». Важно то, что перед вековыми зданиями Киево-Могилянской Академии, которой гордится Украина, практически в центре Подола и сердце Киева находится чудовищная свалка, которую не замечает никто: не студенты разрекламированного «центра мысли», ни власть, ни оппозиция, ни местные жители.

Мы ждем Евро! Возможно, только туристы смогут убрать то, на что нам, киевлянам, плевать?

Вчера, 25.04.2012 меня, как и тысячи киевлян и гостей города, снова настиг злой рок столичного транспорта. Днем, во время обеда, остановилась «синяя ветка» метро.

Интересный факт: эта тема не стала топовой в новостях, о ней не пишут в блогах. Такое впечатление, что психоз, давка, маленькие драки и невыносимая духота, которая стояла на станциях – всего лишь плод воображения. А ведь еще совсем недавно «дымили» Осокорки. Что-то часто киевское метро превращается в проблему!

Но все не так. Я и мои друзья сделали фотографии, засняли видео этого маразма. Проблема в следующем: в столичном метро каждый месяц случаются ЧП, транспорт работает из рук вон плохо, а до начала УЕФА ЕВРО-2012 остается полтора месяца. Как будут восприниматься такие ситуации иностранными туристами?

Мы стояли на станции «Площадь Льва Толстого» 30 минут, и за это время несколько тысяч задыхающихся от духоты киевлян не услышали ничего, кроме слов «Рух потягів припинений». Мобильная сеть перегружена, интернета нет и близко. Люди мечутся от перрона к перрону. Так как станция – пересадочная, количество людей увеличивается каждые пять минут. Рядом со мной стоял дедушка, который просто печально спросил: «Я живу на Лайоша Гавро. И что мне теперь делать?». Я не нашелся, что ему ответить. Самые бойкие брали «в осаду» милиционеров и работников станции, но и те были неспособны что-либо объяснить разъяренному народу. Достаточно сказать, что наземный транспорт тоже был переполнен искавшими средства добраться до пункта назначения киевлянами. Ситуация, мягко говоря, нервозная и неприятная.

Ни один чиновник и ни один политик не спустился ни на одну станцию метро и не успокоил людей. А между тем состояние и положение было таковым, что если бы был мегафон и задор, то все толпы запертых в метрополитене людей вырвались бы на поверхность и громили бы всех и все подряд! Но ни глубоко уважаемый мною Боксер, ни глава КГГА, ни народные депутаты хоть от власти, хоть от оппозиции – никто из них не «опустился» до уровня десятков тысяч киевлян в сегодняшней ситуации. Уверен, что и после и во время выборов будет так же. Политикам независимо от партий, видимо, жизнь и здоровье людей неинтересно и неважно. Только кто за них (политиков) будет голосовать? Знаю, что и Виталию Кличко, и Александру Попову хорошо сиделось в их мягких кабинетах. А вот что делалось в это время на Куреневско-Красноармейской линии города, в котором они оба хотят стать мэром, им не интересно и не нужно. Вот такие «любители народа».

Если бы все это произошло в той же Москве, там бы возбудили уголовное дело, уволили начальника метрополитена, провели расследование и т.д. Что у нас? Каждый месяц – ЧП. И каждый месяц – молчок. Транспортная милиция и прокуратура молчат, как будто их это не касается. Начальство метрополитена считает, видно, что так и надо. Городские чиновники не замечают диких случаев в метро, а сам господин Попов, как куратор транспортной сферы города (что явствует из информации на сайте КГГА) старается не говорить на темы городского транспорта.

Киевский метрополитен – стратегический объект. Им пользуются тысячи киевлян и гостей города каждый день. Столица принимает чемпионат Европы по футболу. И при этому всем киевское метро каждый месяц «устраивает» киевлянам проверку их нервов на прочность. У меня вопрос к чиновникам: это что, аттракцион такой? Испытывать терпение людей неведением и ожиданием, при отсутствии альтернативных схем движения транспорта, нагнетать обстановку и делать метрополитен опасным – это что, подготовка к Евро-2012 и выборам мэра?

Мы уже писали о транспортных проблемах столицы. Однако городские власти не обратили на это никакого внимания. Больше того, положение только усугубилось. Возникает закономерный вопрос: как Попов и Партия Регионов собирается вообще участвовать в выборах в Киеве, если «кровь города» - его транспорт – на сегодняшний день функционирует хуже, чем в провинции?

Отдельный вопрос к вице-премьер-министру Украины – министру инфраструктуры Борису Колесникову: Вы что, не видите, что происходит в Вашей сфере у Вас же «под носом»? Вы что, не видите, что столичный транспорт представляет опасность для горожан и гостей столицы? Да и киевский метрополитен – это не донецкие маршрутки, это объект государственной важности, который финансируется напрямую из госбюджета. Это ведь Ваша сфера ответственности и профессионализма, да, Борис Викторович?

Исходя из ситуации, которая складывается, выход только один – и Борису Колесникову, и Александру Попову, и всему начальству городского транспорта в Киеве нужно немедленно написать заявления об отставке. Примут или не примут их – дело другое. Но если у названных людей осталась хоть капелька совести и профессионализма, они должны это сделать, ведь транспортные коллапсы в столице уже стали нормой. Нормой для чиновников.

Писать от себя ничего не буду. Просто понравился смысл и сама песня. (это не реклама, просто никто из украинских звезд на такое не способен). Итак, Pink ”Dear Mr. President”.

Dear Mr. President,
Come take a walk with me!
Let's pretend we're just two people and
You're not better than me.
I'd like to ask you some questions if we can speak honestly.

What do you feel when you see all the homeless on the street?
Who do you pray for at night before you go to sleep?
What do you feel when you look in the mirror?
Are you proud?

How do you sleep while the rest of us cry?
How do you dream when a mother has no chance to say goodbye?
How do you walk with your head held high?
Can you even look me in the eye
And tell me why?

Dear Mr. President,
Were you a lonely boy?
Are you a lonely boy?
Are you a lonely boy?
How can you say
No child is left behind?
We're not dumb and we're not blind.
They're all sitting in your cells
While you pave the road to hell.

What kind of father would take his own daughter's rights away?
And what kind of father might hate his own daughter if she were gay?
I can only imagine what the first lady has to say
You've come a long way from whiskey and cocaine.

How do you sleep while the rest of us cry?
How do you dream when a mother has no chance to say goodbye?
How do you walk with your head held high?
Can you even look me in the eye?

Let me tell you 'bout hard work
Minimum wage with a baby on the way
Let me tell you 'bout hard work
Rebuilding your house after the bombs took them away
Let me tell you 'bout hard work
Building a bed out of a cardboard box
Let me tell you 'bout hard work
Hard work
Hard work
You don't know nothing 'bout hard work
Hard work
Hard work
Oh

How do you sleep at night?
How do you walk with your head held high?
Dear Mr. President,
You'd never take a walk with me.
Would you?

(для тех, кто не силен в аглицком, предлагаю перевод на русский, правда, не такой сильный)

Дорогой господин. Президент,
Давайте прогуляемся!
Давайте притворимся, что мы - всего лишь два человека и
Вы - не лучше, чем я
Я хотел бы задать вам несколько вопросов, если мы можем говорить честно

Что вы чувствуете, когда видите бомжей на улице?
Кому вы молитесь на ночь, прежде чем идете спать?
Что вы чувствуете, когда смотритесь в зеркало?
Вы гордитесь?

Как вы можете спать, в то время как остальные плачут?
Как вы можете видеть сны, когда мать не может сказать "до свидания"?
Как вы можете идти с высоко поднятой головой?
Вы можете, смотря мне в глаза,
Сказать, почему?

Дорогой господинПрезидент
Вы были одиноким?
Вы одиноки?
Вы одиноки?
Как вы можете говорить,
Что нет ни одного оставленного ребенка?
Мы не глухи и не слепы.
Они все сидят в клетках
Пока вы покупаете дорогу в ад

Какой отец отобрал бы права у собственной дочери?
И какой отец ненавидел бы собственную дочь за то, что она лесбиянка?
Я могу только представить, что первая леди может рассказать.
Вы прошли длинный путь от виски и кокаина

Как вы можете спать, в то время как остальные плачут?
Как вы можете видеть сны, когда мать не может сказать "до свидания"?
Как вы можете идти с высоко поднятой головой?
Вы можете посмотреть мне в глаза?

Позвольте мне рассказать вам, какая это тяжелая работа -
Минимальная заработная плата с ребенком на руках
Позвольте мне рассказать вам, какая это тяжелая работа -
Восстанавливать ваш дом после того, как бомбы разрушили его
Позвольте мне рассказать вам, какая это тяжелая работа -
Создавать кровать из картонной коробки
Позвольте мне рассказать вам, какая это тяжелая работа
Тяжелая работа
Тяжелая работа
Вы ничего не знаете о том, что это тяжелая работа
Тяжелая работа
Тяжелая работа
Ох…

Как вы можете спать ночью?
Как вы можете идти с высоко поднятой головой?
Дорогой господинПрезидент
Вы бы никогда не пошли прогуляться со мной,
Не так ли?

Я буду голосовать за Александра Попова на выборах мэра Киева и друзей сагитирую! И дай Бог ему здоровья и всяческих успехов (только не в Киеве)!

Александр Павлович!

Земной Вам поклон за то, что Ваши службы оперативно реагируют на действия общественности и мои в частности. Вы присваиваетенаши лозунги, извращаете наши мысли, приписывая их себе. Византийство в лучшем виде - сначала Вы и администрация вместе с послушным Киевсоветом, где сидят такие же кнопкодавы, как и в Верховной Раде, проводите незаконные решения и забираете у киевлян их земельные, материальные и духовные ценности. Потом, после протестов, Вы же появляетесь "в белом" и в тоге спасителя Отечества и торжественно отменяете СВОИ же решения. 

Что касается транспорта. Я неоднократно писал о проблемах киевского транспорта. Ваши помощники, видимо, Вам доложили, что вопрос вышел за рамки моих блогов. И Вы дали поручение точечно исправить недостатки, описанные мной и моими коллегами по общественной оппозиции. Но даже при этом все сделано топорно и "на отвяжитесь": таблички в метро абсолютно неадекватные, автобусы (хоть и новые) ездят так же через 20-30 минут, а хамство маршрутчиков продолжает процветать. Полумерами нельзя решить проблему, Вам ли не знать?

Я, как и тысячи киевлян, не признаю Вас своим мэром, как это делает  "прилизанная" и созданная Вами же оппозиция. Я, как и тысячи киевлян,  не приду к Вам в гости, ибо говорить нам с Вами не о чем. Я, как и тысячи киевлян, не собираюсь голосовать за Вас только за новые дороги, автобусы и продолжающийся дерибан. Я, как и тысячи киевлян, не забуду Вам Андреевского спуска, уничтожения Днепровских склонов, незаконные строительства и повсеместное взяточничество киевских чиновников, которое Вы не хотите видеть.

Но я проголосую за Вас. Проголосую потому, что Вы станете чужим среди своих. Проголосую потому, что Киевсовет, который мы выберем и в составе которого буду я и все мои коллеги по общественной оппозиции, не дадим Вам работать нормально. Проголосую потому, что Вы уйдете сам, Вы ощутите, что в Киеве есть не только "соглашатели" и предатели, но есть и нормальные люди, которые не хотят и не будут жить с Вами в качестве мэра. 

Призываю всех смотреть на господина Попова проще: мы выберем его мэром, если он так этого хочет. Но наша задача - создать ему такие условия, при которых работать он просто не сможет. И не пустить в Киевсовет ни одного представителя провластных или сочувствующих ей сил. Сим и победим!:)

Радницю Президента України Ганну Герман, не зважаючи на усі перипетії навколо її самої та її роботодавця, можна вважати чи не останнім форпостом думки на «передових рубежах» мисленнєвої війни Адміністрації Президента України.

Є всі свідчення того, що склад клерків Адміністрації, зокрема, оточення Герман, або підбирається кимось, або формується самою нею із цілковитих дурнів. При тому, дурнів малограмотних, неосвічених, із відсутністю ідей та присутністю «волохатої руки» чи грошей.

Так, нещодавно Ганна Герман заявила, що можна легко порівняти середньостатистичну молоду людину у Києві та Лондоні. За її словами, «ні стилем виглядати, ні стилем мислення ці люди не відрізняються між собою. Різниця одна — той, хто живе на Заході, має більші можливості соціального та правового захисту. І це те, що винна молодій людині держава в нас. Все решта є — присутня європейськість у свідомості молодих українців.».

Упевнений, що молоді люди одразу потягнуться до Ганни Миколаївни, як своєї єдиної надії на відміну від «лиходіїв» Табачника, Луцького та інших. До того ж пані Герман права – ми із лондонцями схожі усім, окрім одягу, мови, зарплати, соціального статусу, можливостей, освіти, і навіть ставлення держави до нас. Фарисейство – порівнювати студентів, які отримують місячний дохід 700 гривень і 2 тис. фунтів. Але про молодь – далі.

Відверто кажучи, Ганні Герман явно бракує повної інформації або їй неправильно повідомляють. От візьміть, до прикладу, похвалу Радниці Президента нам із вами: «Громадянське суспільство в Україні розвивається швидкими темпами. Наприклад, взяти хоча б трагічний випадок у Миколаєві. Ви подивіться, як швидко суспільство об’єдналося в захисті прав Оксани Макар. Це говорить про те, що наше суспільство здатне об’єднуватися навколо цінностей — справедливості, співчуття, допомоги.». Проблема полягає у тому, що суспільство не лише об’єдналося в «захисті прав». Воно активно вимагає суду Лінча над ґвалтівниками і злочинцями, позаяк знає, що наші правоохоронні і судові органи можуть за деякий час взагалі звільнити нелюдів, як це сталося із багатьма «мажорами» (згадати хоча б того ж Ландіка). Громадянське суспільство, про яке так люблять говорити чиновники, насправді є квінтесенцією народу, але якщо народ вже хоче «на вилах виносити» владу, то громадянське суспільство так чи інакше ретранслює думки мас. І тут, на жаль для влади і опозиції, громадянське суспільство вже не буде таким інертним, апатичним і безпорадним як за Ющенка: руйнування Андріївського, справа Макар, знущання у тюрмах – все це може, Ганно Миколаївно, призвести до того, що «впаде» не тільки «Бастилія» (Лук’янівський СІЗО), але й переважна більшість нині задоволених собою і своєю співпрацею із громадянським суспільством владоможців.

Повертаючись до питання молоді. За словами Герман, «Молодь сама собі в Україні створить перспективу і створить велику користь своїй державі. Молоді люди думають, що світ їх чекає з розпростертими обіймами, де вони відразу реалізують усі свої мрії. Але світ дуже жорстокий, там сильна конкуренція. Він вільний, але він зайнятий. В Україні, якщо ти маєш досвід функціонування в умовах західної конкуренції, легше досягти успіху.». Дуже гарні слова, особливо, якщо врахувати, що у них наскрізно проглядається відсутність будь-яких обов’язків відносно молоді з боку держави і бізнесових структур. Якщо ж говорити про конкуренцію, то молоді люди в Україні і так вже набагато більш цинічні  і прагматичні, аніж їх закордонні колеги. Тому і боротьба за місця у бізнесі і владі із приходом дійсно молодих за віком, а не за обличчям, людей загостриться настільки, що, знову ж таки, більшості з нинішніх політиків і бізнесменів доведеться доживати свого віку десь в інших країнах, якщо їх туди, звісно, пустять.

Ганно Миколаївно! Не використовуйте молодь у незрозумілих іграх. Згадаймо принагідно хоча б засідання Громадської гуманітарної ради при Президентові України, що відбулося на початку квітня цього року. На нього без будь-яких обговорень та оголошень тишком-нишком запросили помічника нардепа Пінчука Андрія Черних, якого чомусь назвали громадським активістом, двох студентських лідерів та одного із керівників нібито об’єктивної та громадянської організації «Фундація регіональних ініціатив». Для чого їх покликали обговорювати 200-річчя Шевченка – незрозуміло, особливо, якщо врахувати, що до того часу вони вже точно не будуть працювати і діяти там, де діють зараз. Якщо це була профанація з метою привернути увагу молоді і показати, що Адміністрація Президента України готова до співпраці із молодими людьми – ставка програна, позаяк із усіх присутніх тільки Максима Макарчука, як студентського лідера університету Шевченка, знають багато тисяч його ж студентів. Якщо метою було залучити молодь до виборів та прихована агітація через чотирьох осіб – ідея теж заздалегідь провальна. Якщо ж врахувати, що на те засідання ГГР не було запрошено і не були присутні керівники МОНмолодьспорту, то все просто стає на місця. Шкода тільки, що різні інститути влади і конкретні особистості використовують студентів для своїх кулуарних ігор. На жаль, це підкреслює вибірковість та недолугість не лише кадрової, а й банальної гуманітарної та організаційної політики офісу Ганни Герман, адже запросивши лише чотирьох осіб із усього студентського і молодіжного загалу України, при тому не порадившись і не спитавши у самої цільової аудиторії, можна говорити про певні політичні цілі Ганни Миколаївни у боротьбі із Дмитром Володимировичем Табачником.

Безперечно підтримую думку Ганни Герман «щоб змінити владу, яка не подобається, треба йти у владу. І зробити краще. А тоді судити.». Але нюанс полягає у тому, що за красивими словами зазвичай немає нічого. Так само і у цьому випадку. Не розписуючись за все суспільство можу сказати лише про простий випадок із молоддю та дітьми: в Україні є Уповноважений Президента України з прав дитини. Звісно, це європейська практика, все зрозуміло. Але чому у нас немає Уповноважених хоча б когось із прав молоді, прав інвалідів, прав жінок? Можливо, це крамольні речі, але про дітей все-таки є кому турбуватися: батьки, опікуни, установи тощо. А хто турбується і займається безкомпромісно проблемами студентів, людей з обмеженими фізичними можливостями, жіноцтва, ба навіть тварин? Чи для держави достатньо двох абсолютно непрацюючих посад двох непрацюючих Уповноважених: з прав дитини і прав людини? Якщо вже відкривати «скриньку Пандори» із уповноваженням громадських діячів на захист прав та інтересів суспільства чи його верств на найвищих рівнях, то треба робити це не вибірково, а повсюдно і однаково.

Стосовно кадрового потенціалу. Не секрет, що в Адміністрації (Секретаріаті) Президента України завжди працювали одні з найкращих. Тепер ситуація змінюється: з АП кадри «біжать». Чого вартий тільки «відтік мізків» від Радниці Президента Ганни Герман, адже більшість спеціалістів, які пішли від Ганни Миколаївни, зазначають, що змінюється стиль керівництва і завдання, а розумова діяльність наразі взагалі не у пошані. Деякі аналітики і журналісти скаржаться на те, що АП перетворюється на «болото» замість потужного мозкового центру, а якісний аналітичний і стратегічний продукт стає непотрібним. Це можна прослідкувати навіть за підбором кадрів у самій президентській команді, адже нових облич – немає, а ті, що інколи з’являються, є витягнутими «з-під столу» і «заяложеними» попередніми своїми ж помилками чиновниками. Повертаючись до теми молоді, нагадаймо Ганні Герман про те, що у самій Адміністрації Президента України чи Секретаріаті Кабінету Міністрів України не працює жодної молодої людини хоча би через те, що критерії відбору наджорсткі, а ті, хто дивом опинився там, досягли цього не завдяки своєму розуму чи праці, а більше дякуючи близькості до тих чи інших людей та рекомендаціям у вигляді грошей чи зв’язків. Навіть оголошення про вакансії у вищих керівних органах ніколи не оприлюднюються, бо на ці місця вже давно стоїть черга «своїх». Тому і виходить, що замість креативних команд, які були у Піночета і є у Саакашвілі, ми маємо у владі Політбюро ЦК КПРС, яке зміниться або із кардинальними змінами в державному устрої (як це було із СРСР), або просто зі смертю усіх нині правлячих «стовпів державності і думки» (Брежнєв і його команда). Не оприлюднюючи особистої інформації, скажу лише, що деякі представники АП відверто знущаються над ініціативами громадськості, пропонуючи обговорювати їх із Дмитром Табачником чи іншими чиновниками, яких Банкова відверто недолюблює і може публічно «розмазати по стінці». Складається враження, що у АП сидять мудреці, з якими Печерські святі чи будь-які інші мислителі минулого не можуть зрівнятися, адже нинішні владні мужі настільки високоморальні і розумово розвинені особистості, знають на світі більше, аніж написано у всіх енциклопедіях, що їм не потрібні думки чи ідеї нікого, окрім себе.

Дозволю наостанок обмовку. У гуманітарній команді Президента України – криза. Це видно навіть із того, що ініціатив у цій сфері дуже мало, громадянським суспільством чомусь займається юрист Ставнійчук, а Ганна Герман навіть на президентському сайті з’являється із новинами чи повідомленнями тільки тоді, коли про це за декілька днів до того сказав громадський діяч. Так, в АП гарно поставлена інформація, але часом крадіжка ідей і цілих висловів просто стає дикою. Усі були б раді, якби АП і особисто Ганна Герман не лише говорили правильно услід за активістами, але й робили щось. Приклад: 26 числа молодь заявляє на всю державу про проблеми зі стипендіями, минає два дні повної мовчанки і апатії з боку влади, аж ось 28 числа з’являється коментар Радниці Президента України Ганни Герман з того самого питання і майже тими самими словами. Або стаття, в якій нових політиків і молодь названо не політтехнологічними продуктами, а вже через тиждень на великій прес-конференції Ганна Герман тими самими словами, тими самими думками описує свого патрона – Віктора Януковича. Невже у президентській команді так туго із ідеями і креатином, що доводиться красти думки і слова у лідерів громади? Якщо так, то чому немає діалогу і чому немає відповідальності? Звісно, як завжди, ці питання лишаться без відповіді, із верхніх ешелонів влади буде і далі постійний відтік спеціалістів, а державне управління зможе стати оновленим і професійним тільки тоді, коли у владі й опозиції не залишиться нікого старшого 45 років і з відмітками про депутатство чи керівництво політикою у трудових книжках. Сподіваймося, друзі, що ми до цього часу доживемо і сколихнемо цей «застій»!

Одразу скажу, що я – не лікар і у медичній справі не розуміюся абсолютно. Але як пацієнт, громадянин і киянин маю декілька думок з приводу «сімейної медицини».

Отож, на днях мав честь поспілкуватися із цвітом київської медичної інтелігенції та вислухати їх думки щодо сімейної медицини в столиці та перспектив її розвитку. На жаль, я, як і багато пересічних киян, не розуміємо, що таке та сімейна медицина, про яку нам розповідають, і я не знаю, хто такий сімейний лікар. Саме тому я вирішив спитати про це у світил медичної науки і чиновництва галузі.

Що одразу кинулося в очі, це те, що ані чиновники (включно із міністерством охорони здоров’я), ані заслужені академіки до пуття не можуть пояснити звичайній людині, яка не знайома із медичною термінологією, що ж таке ця модна нині сімейна медицина. Головні лікарі київських лікарень разом із керівниками галузі у КМДА дуже довго і багатослівно можуть розповідати про те, чим це вигідно, скільки коштів вкладено і як поліпшиться наше з вами здоров’я від цього. Проте питання «а хто, власне, такий цей сімейний лікар?» ставить усіх у ступор.

Хочу подякувати Ользі Богомолець, яка чітко пояснила, хто ж такий сімейний лікар і чого саме його не може бути у нас. Сімейний лікар – це людина, яка є членом родини, яка знає, від чого і як померли прадід, дід, яка знає, на що хворіли попередні покоління, які проблеми у них були; це лікар, який постійно наглядає за своїм підопічним, а не лише коли той прихворів. Знаєте, випадки справжніх сімейних лікарів можна було зустріти ще у 1920-і роки, коли йшовши вулицею чоловік зустрічав свого лікаря, той йому радив, що можна палити, а що ні, цікавився його здоров’ям та радив, що і як робити і їсти цього дня або тижня.

Зараз в Україні, зокрема і у Києві, чиновники прагнуть перетворити на сімейних нинішніх дільничих лікарів. Насправді, скидається на те, що держава просто по-модному перейменовує посади, забуваючи про зміну самої суті. Тут доречно провести аналогію із перейменуванням міліції в поліцію у Росії: змістовного нічого не змінилося, у відділках як били, так і б’ють, а поліцейські не стали кращими за міліціонерів. Так само намагаються зробити і в Україні із сімейною медициною, яка кардинально відрізняється від методів роботи поліклінік та дільничих лікарів.

Окремої уваги заслуговує і позиція держави. На жаль, у нас все робиться тільки «згори». Населення у своїй більшості не знає, що і як робиться, адже вирішують все за них. Із сімейною медициною те саме: Верховна Рада і МОЗ вирішили створювати сімейну медицину, але при цьому не запитали думки ані самих лікарів, ані пацієнтів. Чиновники люблять казати, що вони там вирішили щось, а вже медики і громадяни хай самі розбираються, як і що робити і як втілювати у життя програму, яку написали народу «згори». Відповідно, якщо запитати на вулицях українських міст, як люди ставляться до сімейної медицини, ніхто не зможе відповісти обґрунтовано, адже громадськість просто не знає, що це таке і як це. А якщо знає, то може із упевненістю сказати, що в Україні це зробити просто нереально.

Нещодавно голова КМДА зустрічався із керівництвом медичних освітніх закладів, де готуватимуть сімейних лікарів. Підготувати, за його словами, планується приблизно десь до 150 таких спеціалістів. Проблема в іншому: згідно статті 38 Основ законодавства України про охорону здоров'я пацієнт має право на вибір лікаря і лікувального закладу, а щодо сімейного лікаря – то це взагалі справа майже інтимна. У нашому випадку держава чи місто фактично нав’язує випускника вишу, який не має достатнього досвіду і знань, для обслуговування фактично сімейних проблем зі здоров’ям. Питання навіть етичне: якщо це проблеми родини, то чому я маю їх розповідати тому, кого мені нав’язала держава чи місто? Хіба ж це сімейний лікар?

Ще одна проблема полягає у фінансуванні. Сімейний лікар, якщо він дійсно виконує ті функції, про які сказано вище, не може отримувати зарплатню у 2-2,5 тисячі гривень. Якщо сімейний лікар фактично є членом родини і цілодобово опікується здоров’ям і навіть самопочуттям пацієнта, то він має отримувати зарплатню відповідного рівня.

Абсолютною нісенітницею на цьому тлі виглядають дебати щодо амбулаторій сімейної медицини. Вони навіть у столиці не виконують тих функцій, які на них мали бути покладені законом і назвою. Вони як були, так і залишаються у більшості «посередниками» між оперативною допомогою і спеціалістами. А вже про черги в цих амбулаторіях годі й говорити: лікарі приймають по три-чотири години, черги на весь коридор, а здавати аналізи і консультуватися у вузьких спеціалістів треба інколи на іншому кінці міста. Відповідно, повністю втрачається саме поняття «сімейна» і зводиться нанівець весь сенс амбулаторій, в яких людина так чи інакше не отримає належної і потрібної допомоги.

Наостанок хочеться провести для чиновників маленький лікнеп, адже вони самі не знають, скільки витрачено коштів і на що. Доведеться їх проінформувати, адже вони опікуються питання медицини, в яких вони, на жаль, розуміють не більше нашого. 2011 року бюджетом міста Києва на облаштування і оснащення амбулаторій було виділено 44 млн. 837 тисяч гривень. У 2012 році бюджетом Києва передбачено :

-          60 млн. грн.– придбання медичного автотранспорту та обладнання для центрів первинної медичної допомоги (у т.ч. амбулаторії сімейної медицини);

-          22 млн.887 тис грн.  – акушерсько-поліклінічна допомога населенню;

-          12  млн. 229 тис. грн. – придбання витратних матеріалів для закладів охорони здоров'я та лікарських засобів для інгаляційної анестезії;

-          11 млн. 648 тис. грн.– придбання мамографічного, рентгенологічного та апаратів УЗД вітчизняного виробництва;

-          1 млн.125 тис. грн.  – будівництво амбулаторії сімейної медицини по вул. Козацькій, 67а

-          1 млн. 943 тис. грн.  – будівництво амбулаторії сімейної медицини по вул. Червонопрапорній, 148

-          1 млн.950 тис. грн.  – будівництво амбулаторії сімейної медицини по вул. Завальній, 1в

-          1 млн.100 тис. грн.  – будівництво амбулаторії сімейної медицини по вул. Гмирі, 8

-          600 тис. грн.  – реконструкція поліклініки по вул. Зоологічній, 3

-          18 тис. грн.– будівництво амбулаторії по вул. Теремківській, 9.

Хочеться запитати: чи стали кияни за минулий рік, коли було витрачено в нікуди 44 мільйони гривень, здоровішими? Чи відчув кожен із нас покращення медичного обслуговування і чи стали менше хворіти наші діти? А звідси і питання: чи потрібна нам ТАКА сімейна медицина, яка не витримує жодної критики?

Вчора ввечері у київському метро, на станції  "Арсенальна", знову виникла НП. І знову, як і завжди, ніхто не буде покараний і вибачень ніхто не отримає!

Ми вже неодноразово звертали увагу на те, що транспортна галузь Києва зараз знаходиться у стані, який залишає бажати кращого навіть за тієї умови, що місто придбає нові транспортні засоби. Як саме - читайте тут  http://blogs.korrespondent.net/users/blog/dmytriev/a61296.

Жоден представник міської влади не прореагував на поставлені киянами питання, хоча влада міста і намагається виглядати відкритою. Та Бог із ними, але проблеми не можна вирішити закриттям очей на них.

От і вчора Київський метрополітен знову примусив киян і гостей міста нервувати. 3 квітня о 19.27 у Київському метрополітені на станції "Арсенальна" Святошинсько-Броварської лінії через технічну несправність вагону був зупинений рух. Ми прийматимемо Євро-2012, ми живемо у столиці України, яка вважається взірцем для інших міст. Врешті-решт, ми - не Москва, в якій метро є об'єктом постійної громадянської напруги та терактів. То чому за останній декілька років майже кожний місяць в метро трапляються надзвичайні випадки і трагедії?

Відкрите питання до Олександра Попова, який активно хвалиться своїми здобутками: Олександре Павловичу, коли Ви покараєте, нарешті, винних? Покласти заяви на стіл має не лише керівництво метрополітену, а й куратори галузі у КМДА та міській раді. Смерті людей, жахлива пожежа на станції "Осокорки", розриви вагонів... Що ще має трапитися для того, аби міська влада усвідомила та визнала свої прорахунки і проблеми, зробила необхідні висновки, покарала винних та вибачилася перед киянами? 

До цього часу київське метро не може вважатися безпечним для життя та здоров'я. Соромно, що влада міста, яка будує дороги і купує автобуси, не помічає проблем, які торкаються сотень тисяч киян! 

На самом деле, новые автобусы и троллейбусы хороши в нормальной европейской стране. А ездили ли вы, господа чиновники, на них в час пик? Когда бабульки с тачками загораживают и без того узкие проходы, когда колени сидящего рядом упираются в твои из-за маленького пространства между сидениями, когда новый транспорт едет медленнее старого – разве это улучшение?

Знаете, проблема транспорта в Киеве ведь существовала уже длительное время. И началась она не с Попова и даже не с Черновецкого. Она началась с того времени, когда киевское городское начальство решило закупить у Львовского автобусного завода «гробы» под названием CityЛАЗ. У этих автобусов (на заметку господам чиновникам) летом жутко жарко и температура достигает 52 градусов, а зимой из-за отсутствия обогрева, в сих автобусах холоднее, чем на улице. Но ведь наши чинуши не ездят в «лоховозах», у них намного лучший транспорт.

Предлагаю поговорить о каждом из видов коммунального транспорта по очереди. Напомню, их всего 6: автобусы, троллейбусы, трамваи, скоростной трамвай, городская электричка и метро. Начнем, пожалуй, с одного из самых разрекламированных и лопнувшего «мыльного пузыря» - скоростного трамвая.

Стоит ли повторять десятки статей о том, как строился сей «скоростной» вид транспорта и говорить о том, сколько и кем было закопано в землю, а сколько украдено? Думаю, нам все равно этих денег не видать, а отчеты по их использованию написаны так чисто, что комар носа не подточит. Однако, скажите, с какой скоростью ездит «скоростной» трамвай и чем он отличается от обычного? Я, если честно не заметил какой-либо разницы. Даже новые составы и те ездят медленно, словно боясь развалиться на скоростных рельсах. Для сравнения, обычные трамваи на Дарнице, те же №№ 33, 22, 29, 8, ездят быстрее, чем «скоростной» на Борщаговке. Вопрос: куда ушли деньги и можно ли назвать такой трамвай скоростным? И чувствуют ли новизну и комфорт пассажиры? Ответ повисает в воздухе, ибо отрицательную версию никто из высоких кабинетов слышать не хочет.

Далее предлагаю перейти к городской электричке. На самом деле, не буду скрывать, ездил на ней четырежды. Особых претензий, кроме долгого ожидания и отсутствия объявлений по радио, нет. Но именно эти два недостатка и играют ключевую роль. Ведь к прибытию электрички другие виды транспорта на ее остановках не привязаны, а это значит, что киевляне должны около 20 минут ждать саму электричку, ехать в ней столько же («Ж/д вокзал – «Дарницкий вокзал»), а потом еще там ждать те же 20 минут автобуса или трамвая. И это в лучшем случае. А что делать, если на улице -20 или, наоборот, +35? Как можно выдержать под пронизывающим ветром или палящим солнцем 20 минут ожидания? Скажите, господа чиновники?

Что касается объявлений о прибытии. На Дарницком вокзале 8 путей. На какой из них прибывает электричка и в какую сторону она едет, знают даже далеко не все кассиры и охрана. Вопрос: как узнать, откуда, куда и во сколько ехать, если нет ни объявлений, ни вывесок, ни указателей? То же самое касается и других станций. Хорошо, если ты пользуешься электричкой каждый день и знаешь, кто, куда, откуда и как. А если первый или второй раз? Или если ты приезжий? Как узнать вообще о движении городской электрички на вокзалах, на остановках, в метро? Где указатели, карты, расписание на видных местах, а не только на дверях метро или кассах электрички? Возможно, это у меня близорукость, а все это везде на тех самых двух языках и висит!

Автобусы и троллейбусы – отдельная душевная скорбь для тех, кто живет на окраинах. Я лично и мои коллеги из других организаций неоднократно обращались в КГГА и указывали на конкретные проблемы с конкретными маршрутами, однако улучшение бывало всегда только кратковременным. Общие же проблемы у всех одни и те же: душные и непроветриваемые салоны, забитые гвоздями форточки, разломанные пластмассовые сидения, оторванные поручни, разбитые оконные стекла и фанерные листы вместо них.

Отдельная тема – время ожидания авто- и электротранспорта. Я знаю, что у нас постоянные, непрекращающиеся ремонты дорог, пробки и придурковатые таксисты и маршрутчики, из-за чего реально транспорт опаздывает. Но тем не менее, количество машин на маршрутах тоже оставляет желать лучшего. Результатом этого становится «выставка пенсионеров» на остановках в любое время года и переполненность ими салонов транспорта, ведь только они способны выстоять и дождаться автобуса или троллейбуса. Я как-то раз засекал время: мы с друзьями решили «до последнего» стоять и ждать автобус. Наш рекорд – 37 минут в будний день и 48 минут в выходной. Думаю, у многих есть рекорды и похлеще нашего. Я уже молчу о том, что в дождь, 15-градусный мороз и 30-градусную жару как-то сложновато выстоять даже 15 минут, ожидая автобуса или троллейбуса, сидячие места в котором все равно займут главные избиратели всех властей – пенсионеры. Вот интересно, долго ли ждет своего служебного автомобиля господин Попов и тепло ли ему там?

Еще один интересный факт на заметку местным политикам. По вечерам городской транспорт обычно «динамит» своих пассажиров, проезжая просто мимо переполненных остановок и сразу направляясь в депо или автопарки. Вы бы видели реакцию и фразеологизмы, которыми разражались стоящие на остановках пассажиры, которые после работы наблюдают, как мимо них проносятся пустые автобусы и троллейбусы, следующие на «заслуженный покой»! Обычно, самыми приличными в этих выкриках являются междометия, предлоги и союзы. Да и как тут не «радоваться», когда после 20-минутного ожидания заветный «бус» лихо проезжает отдыхать мимо пассажиров и остановок?!

Трамваи, по сравнению с остальными «колесными» видами транспорта, еще очень даже хорошо живут в стольном граде. Вот только их изношенность просто поражает! И этим всем мы встречаем Европу? Знаете, еще мои родители молодыми ездили в тех самых трамваях, в которых езжу я. При этом (если кто не знает) особенно на Левом берегу у трамваев стенки салона едут перпендикулярно рельсам и движению. Даже интересно: сидишь в трамвае возле окна, а само окно двигается то к тебе, то от тебя! Ну где, в какой европейской стране есть такое развлечение? Конечно, они холодные. И конечно, они разваливаются на ходу и сходят с рельс. Но ведь какая забава – корпус трамвая двигается сам по себе, независимо от направления движения состава!

Многие киевляне говорят: да, мы видим новые автобусы, но чаще ездить они не стали! Это тоже «бич» инициативы КГГА. Новый транспорт явно есть, но его курсирование участилось только на тех маршрутах, которые проходят через центр. Появилась даже такая поговорка: «В 2 часа вышел, в 4 уехал – лучшему транспорту в Киеве быть!». Если же проблема только в пробках, то почему не изменить маршрут движения таким образом, чтобы их избежать? И еще одно. Помниться, еще Черновецкий грозился выделить специальные полосы для общественного транспорта. Черновецкого как бы убрали, как бы исправляют его ошибки, но где обещанные полосы? Специальные покрытия я лично замечал только на остановках по маршруту следования троллейбуса №№ 16 и 18. Возможно, есть где-то еще, однако распространенной практикой это считать нельзя!

Что касается пенсионеров. Исходя из того, что в любое время суток самый большой процент пассажиров составляют именно люди пенсионного возраста, что не может не «радовать» остальных пассажиров, я бы предложил ввести специальный коммунальный транспорт исключительно для пенсионеров. Имею в виду так называемые «льготные» транспортные перевозки, которыми будут пользоваться исключительно пенсионеры и льготные категории граждан, тем самым позволяя и пенсионерам чувствовать себя нужными, и обычным смертным, не имеющим льгот, чувствовать, что не весь мир вращается вокруг одной части населения. Идея не нова, она отнюдь не дискриминационна: в маленьких городах, например те же Умань и Полтава, такие вещи были уже давно и все по умолчанию были согласны, ведь выгодно всем.

Напоследок о самом родном и дорогом для сердца каждого настоящего киевлянина – метрополитене. Цену на проезд подняли для того, чтобы повысить комфорт и безопасность – так говорили чиновники. Прошло несколько лет и ездить в метро становится просто даже интересно: то люди гибнут, то вагоны отцепляются, то станции горят! Слушайте, что же такое творится с нашим метрополитеном: мы платим хорошие деньги, сами вагоны и станции обвешаны рекламой, стоящей не 5 гривен, а качество все только ухудшается и ухудшается. Практически каждый месяц в метро случается ЧП. Скажите на милость, где отставки, показательные наказания и выводы, да хотя бы обычные извинения городской власти за отвратительную работу «артерий столицы», которые до последнего времени служили безотказно? Или может быть только я не слышал извинений и пояснений городских чиновников относительно трагедий и происшествий в метро?

Все, кто ездил по Сырецко-Печерской, «зеленой», линии, знают, что даже в час пик поезда там ходят через три минуты, а уж в обычные часы и выходные закономерно простоишь на перроне 7-10 минут в ожидании поезда. Такого нет на остальных двух линиях, но мы уже просто привыкли к такому чудачеству.

Следующий пугающий аспект работы метро – ужасающие своей нелепостью и грубостью картины некоего господина Тартаковского, чьей мазней (по словам пассажиров) завешаны практически все станции метро. Вместо шедевров мировой живописи или креативной социальной рекламы киевлян и гостей столицы заставляют поневоле смотреть на «метромузей» одного человека, при этом совершенно непонятным образом обогнавшего по популярности для руководителей метрополитена Пикассо, Малевича, Дали, Приймаченко и Труша. Кроме этого, гении искусства, видимо, не достойны выставления в киевском метро, да и места в «метромузее» из них никто не удостоился. Странный, однако же, вкус у метрополитеновцев!

Что касается музыки, которая звучит в подземке, то могут быть довольны люди, чья молодость прошла в 70-80-х годах ХХ столетия. У нас отличная современная украинская музыка на любой вкус, но метрополитен до сих пор не может отойти от музыки уходящего века. Соответственно, из-за банально старой и некачественной в записи музыки настроение пассажиров падает и повергает их в уныние еще до прихода на работу или учебу.

Нам постоянно говорят, что метрополитен бедствует, что надо повышать плату за проезд. Однако повышается ли качество? Нет! Улучшается комфорт? Нет! Стал ли более безопасным и быстрым? Тоже НЕТ! Так за что же тогда повышать плату?

Подводя итоги можно сделать несколько выводов. Во-первых, в столице Украины, в отличие от других городов, общественный транспорт еще жив, что не может не радовать. Мало того, он даже регулярно обновляется, правда, новые транспортные средства часто оказываются «гробовозами» хуже маршруток. Общественным транспортом охвачены почти все уголки Киева. НО!

Время ожидания транспорта играет в огромный минус, ибо можно просто физически не дожить до приезда нужного троллейбуса, трамвая или автобуса, особенно, если на улице жара или холод. Одновременно, создаются условия для беспредела маршрутчиков, ибо больше простым согражданам ехать просто не на чем. Качество перевозок оставляет желать лучшего, а цена обещает только расти.

На все вышеизложенное можно было бы не обращать внимания, если бы дело происходило не в столице многомиллионной страны, которая собирается принимать чемпионат Европы по футболу, где живут больше 3 миллионов человек, большинство их которых содержит этот транспорт.

Навеяно выходными.

Слушайте, больше двух месяцев не включал зомбоящик, именуемый телевизором. Нормально жил и продолжаю без этих ведер дерьма, выливаемых в прямом и не совсем эфире.

Однако случайно меня родные затянули на диван и включили это орудие пыток. Я подумал, что в стране дела совсем херово. Ща объясню почему.

Копаясь в недрах гугла и лишь мельком глядя на экран, я не мог не слышать его, ибо забыл наушники дома. Так вот меня просто поразило то, что днем и вечером, по топовым каналам даже в познавательных передачах и программах о здоровье «красной нитью» прослеживалась тема секса.

Для меня это было дико, ибо в выходные люди включают «ящик», чтобы хоть чуть-чуть отдохнуть. Его смотрят дети. А тут вдруг, по всем каналам, почти во всех передачах прямо-таки открытым текстом говорят слова, которые дети учат начиная только с 9 класса по анатомии, а в приличном обществе их не говорят. Плюс, рассказывают на разные лады о половых актах, о сексуальных извращениях, их причинах и т.д. Итогом для меня стало то, что я с отвращением ушел в другую комнату и больше не подходил и старался не слушать даже «ящик», потому что становилось противно. Хорошо, если есть интернет, а если одна-две программы и на обеих о сексе, а ты хочешь послушать о культуре и отдыхе в субботу – что делать?

Вывод: вам не кажется, что кто-то, кто сидит у Кнопки, специально формирует такое информационное поле, дабы народу прививать самые низменные чувства, и при том каждый день, с самого примитивного уровня и методично?

Поправьте меня и объясните, ибо я могу и ошибаться.

Заранее просим извинения за нецензурную лексику, однако именно она позволяет передать все те чувства, которые обуревают каждого при соприкосновении с "прекрасным" в виде НЮ

Один из моих друзей - Петя - на этой неделе побывал в Житомирской области, Донецке, ну и, само собой, в Киеве. По возвращению, он сделал следующее заключение:

Исходя из того, что и оппозиционным вождям, и господам из руководства Партии регионов «до лампочки» их собственный рейтинг и народ со всеми его проблемами, придется говорить с ними через Интернет, ибо по-другому до них не доходит.

Итак, я не помню, кто и как сказал о том, что наши драгоценнейшие политики живут в одном измерении, а мы – в другом. Причем, наши измерения никак не пересекаются. Власть и оппозиция работают с «ящиком» и его аудиторией, мы же живем в реальном мире среди реальных людей, а «ящик» смотрим по большим праздникам. Тут у господ политиков и возникает своеобразный когнитивный диссонанс, ибо они привыкли в основном говорить, а не слушать. Что же касается восприятия, то это вообще очень сложный для них процесс.

Смешно становится, когда я слышу, как с одной или с другой стороны звучат заявления о большинстве в будущей Верховной Раде. Я, может быть, открою глаза кому-то, но ни власть, ни оппозиция большинства не получит. Потому что электорат, за который все наши телегерои борятся, к их большому сожалению просто банально вымирает. Речь идет о людях 55+.

О молодежи речь тоже вести страшно. Достаточно посмотреть на господ Евгения Суслова и Андрея Пинчука – вот вам обстоятельные доказательства того, что «облизанные» партийные мальчики не способны ничего нового привнести в политику или бизнес. Они просто не готовы менять себя, делать нестандартные шаги и предлагать что-то новое. Мало того, сразу после избрания они забывают, что молоды по сравнению со своими напарниками, и начинают себя вести, как заслуженные проститутки. Это – не оскорбление, а признание достоинств. Просто ваш покорный слуга имел наглость говорить с господами Сусловым и Пинчуком в разных ситуациях и всегда напрямую. После таких разговоров и один, и второй всегда психуют, ибо я им прямо открываю глаза на то, что они – политиканы и не больше.

Кстати, знаете, в Верховной Раде когда-то ходил анекдот: «- Чем отличается коммунист от «руховца»? – Ничем, кроме цвета и ширины полосок на пиджаке!». А ведь это правда. В кои-то веки согласен с Александром Голубовым и Сакеном Аймурзаевым касательно выборов в России и параллелей с Украиной.

На самом-то деле все очень прискорбно. У нас в политике никто не предлагает бороться с проблемами и недостатками системы – все хотят только власти ради власти. Кто говорит о реформировании МВД до тех пор, пока его посадят? Кто говорит об убийствах в армии до тех пор, пока не нужно снять очередного министра? Кто говорит о продажности правосудия, пока не судят выгодного для определенных сил человека? Кто говорит о преференциях крупному бизнесу до того, как его собственную корпорацию оттянут «от корыта»? Кто говорит о раздолбанности медицины до тех пор, пока не оказывается в «больнице скорой помощи»? Ясное дело, никто. Главное для всех – убрать действующих высших чиновников, чтобы потом занять их места. Спросите только «героев баррикад», как они изменят систему – и они вам не ответят. Они не знают.

Довелось мне пообщаться в неформальной обстановке и с вождями «региональных» и оппозиционных сил. После недолгих разговоров я отчетливо осознал, что перед нами стоит огромная задача: не выборы, не митинги, не протесты, не петиции. Нам нужно поменять себя, поменять свою ментальность, поменять наш собственный цинизм, пофигизм и продажность на тягу к прогрессу, желание нового и лучшего. Без этого мы будем выбирать таких же, а потом ругать их следующие четыре-пять лет.

В разговорах с «высокими дядьками» я им доказывал, что их четырежды заезженные темы и мессиджи голодному, озлобленному, уставшему народу уже неинтересны и вызывают только рвотные позывы. Однако, как может понять эти непреложные истины человек, который никогда не ездил в маршрутке в час пик, или не ждал 25 минут на морозе автобус в свой микрорайон, или не стоял в очереди к врачу 2 часа кряду?

Они все мне говорили: «Да, ты умничка! Ты говоришь правильные, умные, хорошие вещи. Да, это классно, это нужно! Но мы это делать не хотим и не будем. Нам это не надо. У нас есть стратегия, программа, избирательная база – и мы ничего не хотим менять!». Поэтому-то, уважаемые господа, и на митинги к вам за ваши никому кроме вас не нужные лозунги бесплатно выходят человек до 50. Закрывайте глаза на правду и дальше, но скоро и эти 50 не придут… А цены на «массовку», как мы все знаем, растут с каждым месяцем и каждым новым показательным судом. Сейчас уже мало кто соглашается в Киеве выходить на митинг меньше, чем за 30 гривен в час. Что ж, политики сами формируют такой настрой и такой спрос.

Я не люблю двойных и тройных стандартов и с одинаковым уважением отношусь ко всей когорте современных управленцев, которых взрастил Леонид Кучма. Поэтому я и обращаюсь публично к господам Сергею Левочкину и Андрею Клюеву, Анне Герман и Олегу Рафальскому, Александру Турчинову и Андрею Кожемякину, Дмитрию Фирташу и Игорю Коломойскому, Арсению Яценюку и Анатолию Гриценко, Виталию Кличко и Сергею Тигипко: услышьте нас! Не провоцируйте в стране то, результаты чего все вы даже представить себе не можете. Поймите: толпа, которую вы можете натравлять на конкурента, может смести всех. Посмотрите на Сирию, Египет, Ливию, Киргизию – чем все заканчивалось? Всегда нужно принимать решения, которые помогут вам сохранить хотя бы свои головы, проводить хотя бы частичные реформы для улучшения жизни. К сожалению, все те маленькие плюсы, которые видят некоторые, стираются огромнейшими минусами, которые видят все. А риторика ведь кардинально не меняется года эдак с 2002, если не раньше, хотя мир вокруг стремительно меняется. Вы все можете просто устареть, что уже наблюдается. И тогда пришедшие к власти экстремисты могут за вас сделать вашу же работу, а вас – умных, талантливых, хватких, но инертных и неповоротливых – отправить туда, где сейчас находятся Юлия Тимошенко и Юрий Луценко.

И напоследок о наболевшем – о будущем. Меня глубоко оскорбляют позиции политиков, которые знают все обо всем на словах и ничего не понимают в реальной жизни. Меня убивает то, что моих знакомых и друзей, людей, которых знает Львов, Харьков, Одесса, Запорожье, Киев – их ни оппозиция, ни власть не хочет видеть в своих рядах. Власть и оппозицию имущие, наверное, боятся того, что новая поросль их предаст, переиграет или банально продаст так же, как в свое время сделали они. Что ж, по себе не судят. Прискорбно только избирателям, ведь на новые лица рассчитывать не приходится именно из-за патологической боязни нынешних депутатов и чиновников потерять «доступ к кормушке». А те немногие «золотые мальчики» вроде Артема Никифорова из КИМО, которому обещано 112 место в списке Партии регионов, или Юны Шейхалиевой, которую пообещали «пристроить» в список «Батькивщины» – они всего лишь декорация, которая послушно прикрывает отсутствие наполнения.

Именно поэтому поддерживаю призывы Евгения Ихельзона и Игоря Луценко к переосмыслению направлений борьбы и развития, прогресса и жизни. Пока «жирные коты» и во власти, и в оппозиции без общества, без элементарных праймериз между собой делят регионы; пока они ссорятся и дерутся за выдвижение в «своем», как им кажется, округе; наша задача – формировать не альтернативу им, не противовес, а параллельное пространство, полностью непохожее на существующее в их кабинетах и умах. И у нас будут свои, не оппозиционные и не провластные кандидаты; своя, не оппозиционная и не провластная Верховная Рада.

Возможно не сейчас… Но обязательно будут!

8 березня для мене (як і для багатьох чоловіків) вже давно не є «міжнародним» чи «радянським» святом. Одночасно цей день і не є просто «червоною датою» в календарі і звичайним вихідним днем.

Цього дня мені, як і кожному чоловікові, потрібно лицемірити і за один день зізнаватися у найважливіших почуттях усім жінкам світу. Лицемірити – тому що жінкам потрібна увага, любов і тепло не тільки 7, 8 чи 23 березня, а кожного дня, кожної години, кожної хвилини.

Шкода, що український політикум не вшановує день 5 березня. Дуже шкода, адже цей день є для багатьох з них особливим.

5 березня 1861 року, у Прощену неділю, по всіх російських церквах було прочитано маніфест Олександра ІІ про звільнення селян від кріпацтва. 5 березня 1933 року нацистська НСДАП у Німеччині перемогла на парламентських виборах. 5 березня 1950 року був убитий Роман Шухевич. 5 березня 1953 року помер Йосип Сталін.

Усі ці дати об’єднані трагедіями, які почалися або завершилися цього дня. Саме цього дня чекали покоління українських селян, яких явочним порядком, після змови української ж шляхти і російського самодержавства, було перетворено на рабів. На жаль, ні відміна кріпацтва, ні розвал через 130 років після цього Радянського Союзу вже не здатний змінити ту рабську і зґвалтовану свідомість українців, які тепер заважають нам нормально жити і розвиватися, а нашим політикам – мислити загальносвітовими стандартами свободи і прогресу.

Знаменним цей день, упевнений, за кілька років зроблять наші доблесні політики, адже саме цього дня у далекому 1933, коли українські селяни методично винищувалися сталінським голодомором, на виборах у Німеччині перемагає повністю популістична і тиранічна партія Гітлера – НСДАП. Причому, перемагає із результатом, до якого нині прагнуть і розбита наголову опозиція, і «деградована перемогами» Партія Регіонів – 44%. Що зробила після перемоги партія демагогів і соціальних націоналістів – відомо усьому світові. Виникає закономірне питання: чи готові ми віддавати таку кількість голосів за таких самих популістів, які потім доведуть нас до приниження, злиднів та огиди, з яким не зрівняється жодне правління жодного президента.

1950 рік став трагічним і в історії українського національного визвольного руху, адже саме цього дня було вбито головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Можна по-різному ставитися до цієї історичної постаті, проте не можна відняти одного – Роман Йосипович Шухевич такий самий військовий герой, як і Петлюра, Тютюнник, Коновалець і Степан Бандера; маршали Жуков і Малиновський, генерал Ватутін і Сидір Ковпак. Усі вони боролися за народ, за вигнання чужинців з їхньої землі. І для того, щоб осягнути постаті Бандери і Шухевича, не обов’язково бути апологетом ВО «Свобода», можна не читати кон’юнктурних підручників. Для того, щоб зрозуміти внесок Романа Шухевича у становлення української свідомості, достатньо поїхати до перлини Галичини – Львова, і погуляти вулицями, почути їх, прочитати їх історії та оповіді.

Однак, найважливішою датою для українців, усього Радянського Союзу та майбутнього стала смерть чи не найстрашнішого диктатора ХХ сторіччя – Йосипа Сталіна, який віддав чортові душу саме 5 березня у 1953 році. На жаль, ніхто не оцінює зараз уроків авторитаризму Гітлера і Сталіна, ані влада, ні опозиція. Пані Королевська сліпо копіює гасла своїх «грантодавців» - Партії регіонів («почую кожного» - «захистимо кожного»), партійці «Батьківщини» й інших опозиційних сил заграються у кулуарні ігрища, забуваючи про свою основну місію, а народ продовжує зубожіти. За такої ситуації для нового Гітлера просто ідеальні умови для приходу до влади. Опозиція слабка, влада дискредитована, лідера немає…

Так само можна провести і аналогію зі Сталіним. За історією, Йосип Віссаріонович намагався здаватися усім лише «тінню Леніна», до його смерті не виступаючи публічно. Але після смерті «кремлівського мрійника», Сталін вийшов на першу роль і на 30 років встановив у державі режим «єжових рукавиць» за прізвищем одного із своїх соратників. За правління тирана загинули мільйони українців, зруйновано десятки тисяч сімей, насаджено страх, параною і рабську покірність партії. Одночасно були побудовані тисячі заводів, перевершити масштаби будівництва яких не може ніхто; було створено надпотужний економічний комплекс, зменшено безробіття, ліквідовано неписьменність і безпритульність. Але тепер нам здається, що жодні економічні здобутки не можуть виправдати смерть і катування мільйонів своїх громадян.

Я умисно не проводитиму аналогій із біографіями керівників України і СРСР тих часів. І я умисно промовчу про те, яким чином можна навести лад в державі, адже за це треба заплатити надмірну ціну. Проте занадто багато аналогій прослідковується, але вже значно у менших масштабах.

Звісно, опозиція – теж далеко не янголи, але зараз у владі корупціонерів значно більше, ніж було до 2010 року. І тому дивний характер встановлення законності і правопорядку з боку правоохоронних органів виглядає більше схожим на показові процеси 1929-1930 років, аніж на встановлення істини. Працівники культури, які спочатку «хором» безкоштовно агітували і співали за Тимошенко, зараз так само «хором» прославляють Президента України. На жаль, жоден з українських політиків не може нашим «зіркам» вказати на їх продажність так само, як Жириновський вказав Пугачовій.

Тим не менш. Наша задача – не проводити паралелі між Йосипом Сталіним і Віктором Януковичем, позаяк це – покликання істориків. Наше завдання – не допустити тиранії і встановити такий лад із такими керманичами, в якому було б затишно жити нашим дітям.

Шкода, що в Україні немає політиків, які б вчилися не на своїх помилках, а на помилках минулого. Тирани ніколи не бувають вічними, хоча би тому, що людство ще не вигадало засобів для вічного життя. І шкода, що цього не розуміла свого часу Юлія Тимошенко, як тепер не розуміє Віктор Янукович. 5 березня 1953 року стало історичним днем, який довів, що на цьому світі немає вічних тортур, катів і таборів. В’язниці колись падуть, репресії скінчаться, однак допоки рабська свідомість, цинізм і апатія будуть панувати в голова і душах українців, доки політики будуть боротися за шматок хліба біля трону володаря – доти ми заслуговуємо на тирана. І не важливо, як звуть цього «сталіна» - він все одно піде.

«…Влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя. Розважність, звичайно, підказує не змінювати здавна встановлені уряди з дрібних і минущих причин; згідно з цим цілий досвід свідчить, що людство воліє радше терпіти, поки лихо стерпне, ніж виправляти лихо скасуванням звичних форм. Проте, коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно спрямована на досягнення тієї мети, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право та обов’язок повалити такий уряд і встановити нову форму убезпечення народу в майбутньому.»(Декларація Незалежності США).

Студенти залишаються без стипендій, пенсії виплачують із запізненням або не виплачують взагалі, соціальні виплати вже видають «через раз». Безумовно, країна в тяжкому становищі. Населення затягує паски. Кожен українець відчув на собі ці тяжкі часи. Не стали виключенням і народні депутати

Як свідчить звіт, опублікований на сайті Верховної Ради України, депутати заощадили на собі цілих 1,5% коштів, тобто трохи більше 14 млн. грн. Однозначно, такого благородства і жертовності Україна ще не знала. А, головне, як добре, що нам це сказали!

Найбільшу економію народні обранці продемонстрували саме на своїй безпосередній діяльності – законотворчості. Це якраз дуже правильно, адже чого напружуватися, якщо усі закони, які приймає більшість, пишуться не на Грушевського, 5, а в інших будинках і на інших вулицях?. Зате на своє харчування у їдальнях фінансова норма виявилася вичерпана повністю. Вочевидь, поїсти народні обранці ставили для себе більш пріоритетним заняттям, аніж законотворча діяльність. Нічого дивного в цьому немає, бо у буфеті вони проводили значно більше часу, ніж у сесійній залі. Тяжка робота. Шахтарі та лікарі "швидкої" зрозуміють.

Підтримка санітарно-курортного комплексу Ради заощадила держбюджету майже 4,5 млн. грн. І це теж мудро, бо треба обмежити своє зловживання відпочинком на своїх депутатських курортах, краще скромно і бідно принижуватися подорожами до берегів Середземномор’я  або ОАЕ.

Приємно відзначити, що народні обранці, будучи найбільш моральними  представниками української нації, у тяжку годину проявили неабияку солідарність до народу, продемонструвавши людям, як тяжко вони також можуть жити. Щиро вам дякуємо та бажаємо не зупинятися на досягнутих розмірах заощаджень, хай ваші паски і надалі продовжують затягуватися!

Антон Дмитрієв, лідер кампанії «Рішення» та Антон Долгов, голова Молодіжної профспілки України

Антон Дмитрієв, лідер громадянської кампанії «РІШЕННЯ» рішуче засудив кроки керівників вишу та держави, які, за словами Дмитрієва, «просто не тямлять, що роблять». Він нагадав, що ще наприкінці 2011 року попереджав і владу, і громадськість про такий варіант розвитку подій, проте тоді ніхто не звернув на це увагу.

У Черкасах рішення урізати стипендії пояснюють інфляцією. Антон Дмитрієв на це зазначив, що це – абсолютно незаконно і запитав, чи можна уменшити на сукупний коефіцієнт інфляції за два роки зарплати чиновників і депутатів усіх рівнів. Окрім того, нагадав Дмитрієв, нинішні студенти колись стануть депутатами і міністрами, і тоді так уріжуть пенсії сьогоднішнім своїм «ґвалтівникам», що пенсія у 530 гривень буде для них недосяжною, «рожевою» мрією.

Лідер «Рішення» Антон Дмитрієв звернувся до правоохоронних органів та керівництва Уряду із вимогою негайно відреагувати на факти невиплати визначених чинним законодавством України коштів студентам та притягнути усіх винних до відповідальності. Він зазначив, що без цього та показових публічних процесів не тільки над опозиційними лідерами, а й над хапугами у владі цю саму владу просто скоро винесуть на вилах.

Прес-служба кампанії «РІШЕННЯ»

Зрадник зрадить завжди. Цей беззаперечний постулат доводився багатьма людьми, а політиками – у свої більшості. Знаєте, важко щось комусь доводити, якщо знаєш, що там, де є навіть манюсінька, примарна влада – там повно зрадників, мерзотників і недолюдів.

         З самого малечку я не міг миритися із несправедливістю, із жорстокістю і тупістю. Для боротьби із цим я завжди використовував тільки політику. На жаль, інших засобів боротьби я не бачив. Шкода.

         Ще 2002 року я почав займатися громадсько-політичною діяльністю. Вдало чи невдало – судять люди, а не ЗМІ чи політикани. І завжди головною метою діяльності був захист інших і боротьба із несправедливістю. Не завжди все виходило так, як планувалося, але ламати Систему треба гуртом, а не поодинці…

         Разом із активною роботою я зіткнувся із поняттям «провокації» та «інформаційні війни». Очевидно, що це спрацьовує тільки відносно тих, хто не робить нічого. Але так само провокації і інформаційний шум провадяться проти тих, хто не міняє своєї позиції залежно від влади, яка за вікном.

         На жаль, я – емоційна людина, іноді навіть занадто. Але я ніколи не ображатиму будь-яку людину просто так. Тому, коли я запропонував студентам плюнути в очі людям, які їх зрадили, я знав, що роблю це не просто так.

         Саме тому я не зміг працювати у студентському самоврядуванні і дивитися мовчки на те, що більшість студентів ненавидять своїх лідерів через те, що, видираючись нагору, вони втрачають відчуття реальності і зв'язок із пересічним студентом. Вони стають великими начальниками, вирішують власні проблеми, забуваючи про те, що за ними теж хтось є. У мене просто виникло дежавю із Верховною Радою – тих теж всі ненавидять, але їм начхати на це. Я ж вчинив чесно, сказавши про це в обличчя і студентським лідерам, і рядовим студентам, після цього вийшовши із всіх органів студентського самоврядування. Та й скажіть, будь-ласка, де, в якому виші студентські організації витягли студента із в’язниці, куди його незаконно кинули; чи «стали горою» на захист студента, якого відраховують за конфлікт із ректором; чи заявили про махінації із стипендіями і оприлюднили списки корупціонерів і суми хабарів? Якщо таке десь було, готовий принести вибачення!

         Насправді, ми живемо в якомусь цирку. Незалежні профспілки, мітинги, штурми Верховної Ради, вочевидь, проводяться тільки для того, аби лідери цих акцій і організацій посиділи поруч із головою Уряду, а потім розповідали про те, що вони «разом із громадськістю підготували законопроект, який чекає тільки візи Миколи Азарова». Тобто, замість внесення і підтримки законопроектів від опозиції, замість лобіювання третього шляху або критики такі опозиційні або де-юре «незалежні» представники якихось організацій на «блюдечку із блакитною каймою» підносять тому самому катові, проти якого виступали і мітингували. Чи вам це не здається якоюсь дешевою оперетковою постановкою? Нібито лідери вулиці і опозиції, незалежні студентські лідери, максималісти – і раптом стають покірними, сідають за «стіл переговорів» із тим, кого тиждень назад брудом обливали, а потім ще й кажуть, що він (мається на увазі Азаров) – чи не остання надія «передового і незалежного» студентства. Цирк на дроті, їй-Богу!

         До речі, щоб внести ясність у те, у чиї самі очі я пропонував плюнути, я трохи підніму завісу. Так, Андрій Черних, координатор громадської ініціативи «Студентський захист», насправді є помічником народного депутата України від Партії Регіонів, голови «Молодих регіонів» Андрія Пінчука і, за сумісництвом, активно прославляє у тому ж таки фейсбуці Бориса Колеснікова і Андрія Клюєва, доки останній був першим віце. Зверніть увагу – саме Андрія Черних активно захищають у тих самих статтях, в яких мене поливають брудом. Причому тут «опозиція» і влада об’єдналися у повній мірі – начебто незалежні студентські активісти захищають публічно одного із апологетів молодіжної політики Партії регіонів. Як це називається?

         Інший «красень», який теж «бореться» за права студентів – Анатолій Ігнатович, «президент Національного студентського союзу» і, дивним чином, начальник управління у справах сім'ї та молоді Львівської ОДА. А до цього він був помічником тепер вже політемігранта Богдана Данилишина і прямо-таки обходив кабінети на проспекті Перемоги, 10 у Києві, де знаходиться Міносвіти. Нічого сказати, «герой-борець із владою»!

         Далі – Артем Нікіфоров і Роман Потеряйко, які нині співають собі самим «лебединих пісень», позаяк їх часто використовують, щоб «заткнути дірки» у тих прогалинах, де невигідно соватися владним мужам. А пан Нікіфоров окрім того, що є гарним юристом, ще й виступає радником Голови Держслужби підприємництва Михайла Бродського. Коментарі щодо діяльності Артема можна дізнатися у нардепа Василя Грицака, який докладно розповідав про діяльність Нікіфорова, яка не має нічого спільного із освітою та студентством. Що тут скажеш – борець із неправдою!

         Чи Олександр Смірнов, який сам себе називає у вузьких колах керівником Української асоціації студентського самоврядування, а сам є помічником нардепа Лесі Оробець і вже давно позбавлений права говорити від імені будь-яких студентів? Гідний борець за права скривджених, чи не так?

         Дійсно, без посад і стін у владі поки перебувають двоє «незалежних» - Михайло Лебідь і Катерина Чепура. Шкода тільки, що вони сідають за один стіл і абсолютно нормально спілкуються із людиною, яку самі обливають брудом, а потім раптово в ній бачать «надію нації». А де ж ваша опозиційність, шановні штурмовики Верховної Ради? І як ви подивитеся в очі тим студентам, які через вас лізли під кийки і наручники, а тепер за вашої змови фактично підтримали те, за що штурмували Раду?

         Ще одне. Чомусь тези рядових студентів і «непотасканих» лідерів не друкує ні УНІАН, ні «Українська правда», ні «Обозреватель», ні будь-який інший рейтинговий портал. Навіть якщо вони 350 разів правильні. З іншої сторони, помітьте, навіть дурню від осіб, яким я закликав плюнути в очі, публікують всі й одразу, майже синхронно. Чи не нагадує це тактику Королевської й інших недороблених народних «героїв», які платять пресі за цитування їх думок? Чи просто у певних людей є певні знайомі в редакціях.

         Так, гарно лаяти припартійні «молодіжки». Більшість, якщо не всі – мертві і живими вже не стануть. Однак обливати їх брудом, роблячи спільну справу і вболіваючи за права студентів – не варто. Я кажу тут і про «Студентську Свободу», і про «Батьківщину молоду», і про «Молодий Народний Рух», і про молодіжні «крила» УДАРу і «Фронту змін». Вони все-таки мають гідність не вести переговорів із владою.

         Що ж стосується справ… Знаєте, у мене серце болить не за місця у владі, яких я ніколи не мав. Мені болить те, що молодих людей вбивають не тільки у Києві, як Ігоря Індила, і не тільки виселяють із гуртожитків на період Евра-2012. Я вже рік борюся за порушення кримінальної справи за фактом умисного вбивства у Луганському гарнізоні молодого солдата, борюся разом із народними депутатами – і все одно, прокуратура відмовляється порушувати кримінальну справу. Десятки листів, судові розгляди – все марно. Бандити правлять бал в армії.

         Студентам і мені болить те, що у бюджеті-2012 дивним чином немає розмірів студентських стипендій і жоден політик чи громадська організація про це не кричить і не каже, що реально немає цифри, яку держава має заплатити студентам. Від невизначеності – дика корупція і маніпулювання на сесії.

         Студентам і мені болить те, що під час сесій ось уже другий рік іде пряме квотування оцінок, а в багатьох київських вишах викладачі просто і відверто кажуть: «Більше двох «п’ятірок» на групу ми не ставимо!». І тут навіть гроші не допомагають, бо такою є команда. Звідки команда – питання до борців, які разом із Азаровим теревенять про щось явно корисне!

         Студентам і мені болить те, що гуртожитки переповнені, нових держава не будує, а під час Евра-2012 всіх буде виселено, а туди напхано іноземців, які платитимуть дикі гроші за зоофілію, якою можна назвати наші «гуртяги». При тому, платитимуть вони не державі, не вишу, не тому ж Табачнику чи Януковичу – вони платитимуть приватній фірмі «Гамалія». Тобто, держава будувала, реконструювала, студенти платили свої кровні – а заробляє приватна структура? Та чи хвилює це колаборантів – точно ні!

         Хотів би своїм «шанувальникам», які пишуть вже декілька років на мене доноси народним депутатам, міністрам і до правоохоронних органів, нагадати, що все у світі має свій початок і кінець. Я завжди захищав права людей, яких топтали і вбивали і не вам, недоміркам і покидькам, називати мене чиїмось «прислужником».

         Так, я не боюся визнати, що я постійно і щоденно борюся за права студентів і із кожною несправедливістю, яку бачу на своєму шляху, і борюся до кінця. Так, я не боюся визнати, що на мене тому самому Ляшку, Табачнику, Герман, кому завгодно – пишуть доноси і пасквілі на мене, звинувачуючи мене у всіх смертних гріхах, забуваючи при цьому нагадати про свої. Так, я не боюся цього визнати і кинути це в очі мерзотникам, які за моєю спиною поливають мене брудом. Ви – у сто разів гірші від Олега Ляшка, про якого ви самі пишете і розповідаєте різні гидотні речі, а потім готові цілувати його взасос заради його погляду чи листа. Оце – ваша ціна, запроданці.

         Тільки лінивий зараз не ллє бруд на Антона Дмитрієва, на його роботу та команду. Але це значить, що він – є, що він щось робить і наступає комусь на брудні і гнійні мозолі. Шкода однак, що використовують для цього прикриттям студентів, які не знають про жодного із «лідерастів», в очі яких я запропонував плюнути. А ті «лідерасти» у своїй більшості давно вже втратили і біологічне (маю на увазі вік), і соціальне (тільки декілька з них є реальними студентами) і моральне право називатися студентськими чи молодіжними представниками.

         Молодіжна профспілка України, яку всі так не люблять за позицію її лідера – організація, яка не займається проплаченими мітингами і карнавалами. Вона працює щодень і головне її завдання – допомога і підтримка студентів. На жаль провокаторів, у ній, на відміну від інших організацій – не один лідер і член одночасно. Просто для всіх представників і прихильників Молодіжної профспілки головне в житті – не піар, а боротьба і робота. У неї немає сайту, бо немає крадених чи спонсорських брудних грошей.  У неї немає постійного офісу, бо їй не допомагають політики чи влада, до якої мене і моїх людей примішують задля власної реклами. Більше того, якщо Дмитрієв комусь муляє очі – він піде, він ні за яке крісло не тримається. Тому від сьогодні вже не існує голови Молодіжної профспілки України Антона Дмитрієва, але вона продовжує жити і боротися. Та і сам я не складу руки і не хочу жити у тому лайні, якому аплодують майже усі молодіжні і студентські псевдо- і недолідери, які потім займають теплі місця у високих кабінетах. І це – найкраща відповідь тим пігмеям, які грають у хованки із владою та народом.

         Насамкінець. За останні дні найбільш часто у мене виникає питання: а судді хто? Хто «розпинає» мене, мою команду, Ляшка, Тимошенко, справжню опозицію, яка не кланяється кожному стовпу? Чи є ці люди новими, незаплямованими, далекими від влади? Хто вони? І чи мають вони хоч якесь право так говорити? Чи захистили вони хоч одне життя і чи подарували хоч одну посмішку замість своїх нав’язливих і часто диких, страшних акцій і кампаній? Відповідь я залишаю за людьми і Богом. Хай Він розсудить і пробачить!

Ще у грудні 2011 року прес-служба Президента України заявила про те, що Віктор Янукович опанував, услід за Дмитром Медвєдєвим, гаджет під назвою Ipad. Треба зауважити, що цей крок – гідний справжнього ласуна до інформації, яким хотіли і намагаються представити Віктора Януковича Дарка Чепак, Ганна Герман і увесь інформаційно-комунікативний блок АП.

Однак тут знову ремарка. На жаль, Президент України стовідсотково не користується айпадом і рідко виходить в інтернет. Свідченням цього є ситуація із хакерством сайтів вищих органів влади після ситуації із ex.ua.

На жаль, якщо людина не знає і не читає ніколи свій сайт, вона не може навіть оцінити загрозу від його зламу. Також, людина, яка абсолютно далека від новітніх технологій, не переймається тим, що на офіційному сайті Глави держави серед автобіографічних відомостей немає жодної його фотографії, не кажучи вже про сімейні фотографії, які є атрибутом європейських політиків. То для чого тоді айпад, якщо ви не читаєте навіть «власну» інформацію?

А більшість студентів в Україні, Вікторе Федоровичу, навпаки, мріють і не можуть собі дозволити айпеди, тому що поки що корпорація «Apple» не має свого представництва в нашій державі і гаджети, яким Ви, нібито користуєтеся, коштує, на хвилиночку, 9 місячних студентських стипендій.

У владі всі досить сутужні, коли мова йде про якісь суперечки чи домовленості. От, наприклад, я свого часу запропонував Миколі Азарову помінятися посадами – що Ви думаєте, погодився? Аж ніяк! Або коли Дарка Чепак, Ганна Герман чи Борис Колесніков дають обіцянки щодо підтримки молоді чи молодіжних ініціатив, а потім ховаються від їх виконання? Це теж дуже сміливо і дуже по-нашому, але ж де тоді відповідальність?

Вікторе Федоровичу! Упевнений, що Ви – набагато чуйніший і добріший, ніж Микола Янович. І Ви швидше дослухаєтеся до моїх пропозицій. Я пропоную Вам помінятися – Ви мені свій айпад, а я Вам – свій ще 2002 року комп’ютер, на який я заробив власними силами. Він – нічим не гірший, а усю необхідну інформацію Вам, на відміну від мене, можуть надати прес-служба і дивне управління з питань комунікацій АП. Тим паче, якщо вони досі не забезпечили нормальний дизайн Вашого сайту, його безперебійне функціонування, зручний інтерфейс і мінімальний креатив – для чого Вам засмучуватися, продивляючись його?

Як-то кажуть, «махньом не глядя»?

Різко негативно ставлюся до ініціативи «громадськості» щодо висування Євгена Захарова на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. І хоча розумію, що це – найменше «зло», але тим не менш хотілося бачити державним захисником якусь молоду та енергійну людину.

Дозволю собі висловити певні застереження. Мені, наприклад, стало відомо про цю «ініціативу» від народного депутата України Еліни Шишкіної, що входить до складу фракції «БЮТ-Батьківщина», що автоматично тягне за собою сумніви у безсторонності вибору кандидата. Якщо вже до цього примішувати політику, то який тоді, в чорта, це вибір громадськості? Чи вже більшість бютівських депутатів стала, за час ув’язнення ЮВТ, великим прихильником розвитку громадянського суспільства?

Інше питання. Добре, не сумніваюся, що послужний список Захарова достатній для того, аби стати омбудсманом. Але виникає питання до нього самого та «групи таварісчєй», яка його підтримує: ви що, справді думаєте, що у наскрізь прогнилій, трухлявій, зрадницькій, дикій, збоченій Верховній Раді України нинішнього складу правозахисник буде на своєму місці? І чи боротиметься із владою представник цієї самої влади? Боже збав, не співаю дифірамби пані Карпачовій чи будь-кому іншому. Просто на мій погляд, людина, яка приходить до владного кабінету, має володіти непомірною, тваринною силою, щоби не підкоритися системі і не зламатися під тягарем влади. От візьміть тих же Владислава Каськіва і Дарку Чепак – і де їхня незалежна діяльність?

Більше того, якщо поглянути на Українську Гельсінську спілку з прав людини, то вона вже давно перестала бути тим механізмом захисту прав людей, яким була за часів СРСР, за часів Горинів і Лук’яненка. Тепер це – одна із численних громадських організацій, яка «виїжджає» виключно на своїх історичних заслугах та складає подекуди рейтинги. Іноді навіть закрадається думка, що влада використовує УГСПЛ у ті моменти, коли Спілка їй треба для «відбілювання» чи плазування перед Заходом. Такий собі придворний блазень. Скажіть, багатьом українцям УГСПЛ допомогла чимось, крім слів? І скільки перемерло у в’язницях людей, не дочекавшись уваги від організації майбутнього омбудсмана? І чи багато батьків, в яких дітей вбили у міліції і армії, побачили справедливість, яку захищала УГСПЛ?..

Боронь Боже, не сприйміть це як рекламу кандидата від влади. Насправді, я вважаю, що при такій Верховній Раді нам взагалі не треба її Уповноважений, який не робить загалом нічого, крім власного піару. Окрім того, нагадаю романтикам, що є відповідний закон, який чітко регламентує діяльність омбудсмана. Тобто, на посаду омбудсмана можна обрати навіть янгола, але не дивуйтесь, якщо вже завтра в нього почнуть рости роги.

Продовжуючи гарну традицію «приміряти» представників громадянського суспільства на владні посади, пропоную разом підтримати й кандидатури інших особистостей, хіба що для оперативності я не буду (якщо можна) розшифровувати повні титули владоможців.

Мустафа Найєм просто-таки є беззаперечним лідером на посаду прес-секретаря Президента України, адже поки що нікому іншому Гарант не заздрить. Сергій Лещенко став би гарним прес-секретарем Азарова і керівником прес-служби КМУ. Наталя Лігачова на посаді голови Держкомтелерадіо виглядала би чудово. Думаю, Олег Дейнека після звільнення з 1+1 теж органічно виглядав би одночасно і радником губернатора Ядухи, і помічником, скажімо, пана Чечетова. Віталіку Гайдукевичу сам Бог велів працювати разом із Оленою Бондаренко – вони теж наче «створені» один для одного. Віталій Портніков (чому б і ні!) став би помічником Чечетова або заступником Добкіна – це вже як йому більше до вподоби. Соня Кошкіна, думаю, абсолютно добре спрацювалася із панами Близнюком і Могильовим. Роман Чайка був би точно радий працювати із пані Богословською, а Лесь Подерв’янський – із Вадимом Колесніченком. Сашко Положинський і Фагот із ТНМК обидва просто мітять у помічники улюбленця Західної України Юрія Болдирєва. Євген Іхельзон, упевнений, поладнав би із настоятелем Лаври Павлом і паном Журавком одночасно. А Вахтанг Кіпіані думаю, був би у захваті від тісної співпраці із Максимом Луцьким і Равілем Сафіулліним.

         Насправді, все це – іронія, тому що сильні особистості не можуть співпрацювати із «кнопкодавами» і психічно неурівноваженими людьми. То питання: що робити Євгенові Захарову серед тварин?

Звісно, я не підтримую владу, адже підтримувати «азаровщину» рівносильно тому, щоб аплодувати гестапівцям перед розстрілом. Тому закидати щось владі вже марно – на ній треба ставити хрест.

Але, водночас, після минулих вихідних у мене така сама думка укріпилася і стосовно української «апазиції».

            Наче все чудово: 22 січня підписуються папірці, обговорюються у пресі, а збуджений «епохальною новиною» народ навіть починає забувати про те, що йому нема що їсти і що він замерзає у своїх холодних будинках. Проте, коли розвіюється туман і дим над театром політичного абсурду, ми бачимо зовсім іншу картину. Всім на все начахти.

            Угода про спільні дії «апазиції» - чудово, але де ж самі ці дії, окрім дерибану ще не отриманої влади? Де спільне латання дірок, спільне «вибивання» опалення для холодних будинків по всій Україні, де спільне вирішення проблем людей, яких назбиралося десятки мільйонів? Але ні – це не хвилює «апазицію», її хвилюють лише вибори. Щоб проілюструвати, наскільки ВАМ, шановні «апазиціанери», пофіг, я наведу приклад лише одного дня.

            Знаєте, я у п’ятницю став свідком дуже багатьох цікавих подій. Я їхав до одного маленького містечка з київського автовокзалу. Пригоди почалися з того, що їхати треба не у великому автобусі, а у вантажопасажирському «Мерседесі-Спринтері», які, до речі, за визначенням Мінтрансу, заборонені до використання для перевезення пасажирів, однак вся Україна на них їздить.

Перед тим, як відправитися, до водія підійшли високі кремезні хлопці, показали йому якусь писульку і той тут же віддав їм 500 гривень, після чого сів за кермо ї ми поїхали. Цікаво! Раніше я такий самий рекет бачив у Хмельницькому і Рівному, де «маршрутчиків» теж тримають на «короткому повідку» і якісь хлопці вказують водіям, як їм їхати, кого і куди брати, за які гроші. Хто ж «кришує» цю схему? Чому навіть у Києві, столиці, відкрито процвітає злочинна діяльність, яку всі бачать? І якщо це – вина влади, то де «апазиція», яка буде кричати криком про ці злочини?

Але, як виявилося, на вимаганні грошей «чудеса» не закінчились. Їхали ми увечері, трасою Київ-Одеса, за вікном було -18. Все би було чудово, якби водій увімкнув опалення. Уявіть собі – на вулиці -18, а у салоні -5, їхати 4 години… А коли я зробив зауваження водієві, він відповів: «Я по 20 грн. скину за холод, а взагалі – самі надихайте!». Ну, проти логіки не попреш… Я спочатку навіть думав, що це – окремий випадок, але повертався до Києва я так само, але вже іншою маршруткою. Потім знайомі мені пожалілися, що таке саме явище майже по всій Україні. Круто, правда? На вулиці тріщать морози, а люди мають «самі надихати» при тому за свої ж гроші!

А тепер питання до політиків і «народозахисників»: де Ваші публічні заяви на «Українській правді» і з екранів ТВ щодо «бєспрєдєлу» і рекету перевізників? Де позбавлення ліцензій і кримінальні справи? Чи це теж не входить в угоду про спільні дії? 

Пока нынешняя «апазыция» занята своими междусобойными и никому не нужными делами, деля кормушку, напомню всем им и гражданам страны, что в Украине дела – не сахар. И никакая революция или объединение осколков «апазыции», которую так долго сплачивала вокруг себя ЮВТ, не смогут уже убрать наш внешний долг или дать миллионам безработных занятость. Проблема не в креслах, а в головах.

Чтобы не обременять всех вас сложными объяснениями и терминами, считаю, что господин Премьер-Министр Украины Н.Я. Азаров таки должен настоять на принятии его ненаписанной отставки Президентом. Он же вроде бы разумный человек, вот пусть и поймет, что все уж очень плохо. Нужен один лишь толчок – и мы в пропасти, куда Греции и не снилось упасть.

Посему, Азаров delendam esse– Николай Янович должен быть уволен. Причем, это не долженствование, а жесткая необходимость.

Сьогодні відбувається воістину історична подія – на наших очах ми бачимо, як здувається і лопається мильна бульбашка під назвою «голова Уряду України Микола Азаров».

         Я нагадаю, що саме сьогодні пан Азаров зустрічається із «громадськістю» щодо обговорення законопроектів про вищу освіту без участі представників МОНмолодьспорту та будь-кого із зацікавлених сторін. Тому, через неможливість фізично бути присутнім на «одобрямсі»,адресую панові Азарову свій не виголошений виступ через ЗМІ.

На жаль, пан Азаров все-таки не зміг обійтись власними силами чи силами Секретаріату Кабінету Міністрів (незрозуміло тільки, для чого цей орган тоді потрібен) і покликав на допомогу у складанні списків на цю зустріч «громадськості» пана Максима Луцького. Незрозуміло тільки, чому народний депутат України втручається у сферу повноважень Кабінету Міністрів України. Так от, саме цей непідкупний і жодного разу не регіонал Луцький і складав список абсолютно незаангажованої громадськості на удаваний плебісцит.

         Шкода тільки, що після Кучми і Медведчука влада вже не вміє навіть красиво плювати в обличчя суспільству. Такі «одобрямси» ми вже бачили у листопаді, коли начальник управління молоді і спорту Львівської ОДА Анатолій Ігнатович «сотоваріщі» замахнувся на псевдореферендум щодо освітніх законопроектів. Але, вочевидь, не розрахував сили прогину, тому що Микола Янович Азаров не оцінив потуг «студентського референдуму» і вирішив не брати до уваги його результати.

         Що стосується ініціатив Уряду в галузі освіти – вони, можливо, і були б хорошими і сприймалися по-іншому, якби на чолі Уряду не стояла людина, якій глибоко «біло-синьо» усе, що відбувається в державі і живе він як «кремлівський мрійник». І якщо ми вже говоримо про реформи в освіті, зокрема у вищій, то треба подивитися не на речі чи папірці, а на людей – на студентів, батьків, викладачів, професорів. Ректори і адміністрація і так влаштувалася добре, тому їх права захищати до певної міри непотрібно.

         Миколо Яновичу! Студенти вашими багаторічними стараннями перетворені на «повій», які за 60 гривень виходять на мітинг вашої «апазиції» у хуртовину, і швиденько потім звертають прапори і повертаються до гуртожитків, які вже дихають на ладан. Якщо це не так, то я можу Вас або Вашу «апазицію» познайомити із десятком моїх однокурсників, які отримали ці гроші.

Із ким Ви збираєтеся що обговорювати? Із вишколеними для Вас «кабінетними» хлопчиками і дівчатками, які тільки те і вміють, що змащувати колеса Вашої машини і Ваші величні кроки своїми слюнями? Чи із профільтрованими ректорами, які за Вашим наказом знімають стипендії з половини студентів і вводять квотування оцінок?

Цікаво, що Ви вирішили поговорити саме про законопроекти про вищу освіту, а не про те, що Ваш кращий в світі екс-міністр фінансів «провтикав» 15 мільярдів студентських стипендій, а те, що зараз виплачується, іде за кошторисами минулого року. Буду дуже вдячний, якщо Ви мені особисто ткнете пальцем у ті статті бюджету-2012, де прописана кожна копійка наших стипендій.

         Насправді, усе населення зараз Вашими зусиллями забито і зашугано. На усі без винятку мітинги усіх без винятку політичних сил люди вже не ходять за ідею. Ви планомірно перетворюєте народ на проституток, які кохають політику і державу лише за гроші. А коли ми з молодими режисерами кажемо: «Давайте розвивати вітчизняне кіно, а не знімати низькопробне радянське лайно у ХХІ столітті!», Ви навіть не звертаєте на це уваги. Народ же Вашими стараннями теж зомбується лише на предмет політики, втрачаючи останні рештки здорового глузду, спротиву і культури. Ви разом із «апазицією» оскотинюєте суспільство, просто не даючи можливості з’явитися альтернативі та заявити про себе. Бог Вам суддя! Прочитайте руйнівні доповіді ООН та Давоського форуму (хоча Ви англійської, на жаль, не знаєте) і зрозумієте, що правда – на моїй стороні.

         Так, я – наївний. Я досі вірю і займаюся іноді молодіжною політикою, хоча вже навіть трошки соромно. Треба робити інші важливі для суспільства і майбутнього речі, але поки ґвалтують українську молодь я не можу мовчки за цим спостерігати і дозволяти Вам протиприродні оргазми зі студентством.

Знаєте, Президент Єврокомісії Жозе Баррозу (якого Ви «відшили») запропонував Європі «YouthOpportunitiesInitiative», щоб хоч якось підтримати молодь. А у нас, як і у сусідніх країнах, на яких ми рівняємося, молоді люди працюють на трьох роботах і навіть так не можуть заробити собі на пристойне життя! Тому в Україні найближчим часом (це Вас порадує) не буде революції, бо нема заради кого її робити, адже незалежно від облич при владі радикально становище більшої частини населення не змінюється. Проблема у тому, що революцією не зменшиш зовнішній борг і не створиш робочі місця (привіт Вікторові Ющенку!). Можна поламати паркан біля Ради, можна понабивати пики міністрам, можна ставити пам’ятники «апазиціанерам», можна закривати очі на «апазиційні» «Бентлі» і БМВ, які нічим не гірші від владних. Проте, якщо розплющити очі і подивитися навкруги, то ми помітимо, що ми, молодь і 40-річні, живемо не для себе і помираємо не для себе, а для Вас, для покоління, яке не здатне нічого розвивати і нічого гідного вже не запропонує.

         Миколо Яновичу! Ми Вас вже посилали на червоний хутір, суспільство вже давно вас послало ще далі, Віктор Янукович теж Вам показує на двері, Клюєв, Львочкін і Хорошковський вже готові замінити Ваш «заслужений червонозоряний» загін на молодих і зубатих. Але Ви триматиметеся до останнього, я це знаю. Поки Вас ногами не винесуть – Ви ж не підете!

         Бог бачить, пане Азаров, я не маю нічого особистого до Вас. Можливо, Ви гарний дідусь і батько, але для чого Вам ця тяжка ноша головування в Уряді? Ви ж абсолютно нічого не розумієте в гуманітарній політиці, тому вона у Вас така недоладна і кострубата! Ви би хоч із Ганною Герман чи Миколою Томенком консультувалися іноді – вони точно могли б Вам щось підказати!

         А, до речі. Передавайте, коли будете бачити, привіт усій вашій доморощеній «апазиції», яка поруч із Вами плює на студентів і робить тільки те, що вигідно їй. Ми зі студентами, Хара, Мірошниченко, Герман, Ляшко, Кужель, навіть Табачник криком кричали, що у бюджеті не прописано стипендії, що бюджет-2012 – сміття! Але ніхто із підписантів «апазиційної» угоди не став на сторону здорового глузду і молоді. Жоден, підкреслю, жоден із «апазиціонерів» не вніс до бюджету те, що ми буквально на колінах благали, як не вніс, до речі, і наш, студентський, альтернативний законопроект про вищу освіту. Саме тому, ні з владою, ні з «апазицією» нам, нормальній молоді, більше говорити нема про що. Можете самі між собою ділити портфелі і ґвалтувати один одного – нам це вже нецікаво, позаяк вам усім нецікава наша точка зору, наші проекти і наші життя.

У владі немає жодної людини, молодшої 30 років, яка досягла цієї влади своїм розумом, а не язиком, іншими частинами тіла або грошами батьків чи спонсорів. Подивіться: Кучма може і був поганий, але саме при ньому «виросли» більшість сучасних «молодих» політиків. Ваша ж команда просто нищить навкруг себе все живе. Можливо, це добре, але коли Ви помрете через 10-20-30 років, хто буде замість Вас управляти країною? Хто буде турбуватися про Ваших онуків? Навіть у сусідній Росії – навіть там більше можливостей для молоді, ніж в Україні. Там є федеральні молодіжні органи, там де-не-де є «соціальні ліфти», там у кожному регіоні молодіжні об’єднання мають впливові голоси, там молодь не продається так дешево, як у нас. Замисліться: Ви і Ваше оточення не живете на іншій планеті, Ваші діти і онуки – також. Хто їх застрахує від того, що вони теж колись підуть за 50 гривень відморожувати собі руки і ноги, бо не буде роботи і грошей на їжу?

         Повернімося до Миколи Азарова. Насправді, Миколо Яновичу, я Вас не засуджую – я Вас розумію. Але, розуміючи Вашу втомленість і апатичність, я ж Вас по-хорошому просив подати у відставку і зберегти обличчя, але, вочевидь, Вашому синові ще потрібні гроші на розвиток бізнесу. Що ж, у майбутніх підручниках з історії доведеться нам викреслити Ваше правління, а усі документи утаємничити, щоб вони комусь у далекому майбутньому не зіпсували настрою та мізків. Ми не хочемо Вас судити, як про це кричать «апазиціонери», чи ув’язнювати Вас. Це – дуже просто. Ми просто викреслимо Вас із історії і це буде правильно. Так, як Ви зараз нас викреслюєте із життя, ми віддячимо Вам по повній.

         Наостанок просив би не плутати «апазиціанерів» і «апазицію» із опозицією. Опозиція в Україні на сьогодні єдина – це народ. Все решта – «апазиція», яка прагне стати владою, щоб так само займатися неприродним сексом із народом. Справжня опозиція не має грошей, щоб їздити на джипах з охороною і купувати речі у найдорожчих бутіках Києва. Ну, це так, на замітку, якщо цікаво.

         Шкода тільки, що не всі зможуть дожити до перемоги здорового глузду, завдяки Вашим, Миколо Яновичу, старанням. На жаль, «апазиція» теж нічого не робить, щоби це виправити, тому нам лишається тільки одне – чекати, поки влада й «апазиція» передушить один одного і просто відімре. Що ж, бийтеся і перемагайте один одного. Ми ж почекаємо у стороні, подивимося і посміємося. Іншого «соціального ліфту» чи вибору Ви нам не залишаєте…