y_b532c7c5-oz33m.jpg

Нардепи з Криму мають бути позбавлені мандатів

Враховуючи ситуацію, яка складається в Україні, і небажання нової влади виконувати вимоги людей, пропоную свій вихід щодо позбавлення мандатів тих, хто підтримує окупацію Криму.

До цього я говорив із багатьма депутатами, але у всіх них немає бажання щось змінювати чи приймати рішення. Більшість, як і пан Яценюк, вважає, що «народ має визначити їх місце». Тобто, гречка і окозамилювання знову в честі.

Перед тим як з високих трибун говорити про високий розум народу і те, що тільки він може щось змінити, достатньо згадати, що горезвісний Віктор Пилипишин, який був і залишається одним із найбільш одіозних київських політиків, навіть під час Євромайдану зміг перемогти «свободівця» Левченка. От вам і «народна пам'ять».

Тому вважаю, що Центральна виборча комісія і керівництво Верховної Ради мають зважитися на рішучий крок і показово покарати конкретно тих, хто сприяв розколу України. Хоча би раз.

Голові Верховної Ради України,

в.о. Президента України

Турчинову Олександру Валентиновичу

вул. Грушевського, 5, м. Київ, 01008

 

Голові Центральної виборчої комісії України

Охендовському Михайлу Володимировичу

площа Лесі Українки, 1, м. Київ, 01601

Шановний Олександре Валентиновичу!

Шановний Михайло Володимировичу!

Відповідно до статті 79 Конституції України народні депутати України складають присягу на вірність Українському народу, в якій зобов’язуються боронити суверенітет і незалежність України, виконувати обов’язки в інтересах усіх співвітчизників.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про статус народного депутата України» народним депутатом є обраний відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про статус народного депутата України» народні депутати, обрані в одномандатних виборчих округах, зобов'язані підтримувати зв'язок з виборцями своїх округів. Народні депутати, обрані в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, здійснюють зв'язок з виборцями, які мешкають на території України.

Водночас, 11 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим прийняла постанову № 1727-6/14, якою проголошено незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополя від України. Після цього було вчинено ще ряд дій, незаконність яких була визнана Верховною Радою України та відповідними судовими органами.Але Україна фактично втратила контроль над республікою.

Тобто, юридично і фактично Автономна Республіка Крим є державою, яка не входить до складу України.

У такому випадку, народні депутати України, обрані в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, не можуть виконувати свої обов’язки, визначені Законом України «Про статус народного депутата України» через те, що на території іншої держави вони не мають права здійснювати свої депутатські повноваження.

Окрім того, відбувається порушення статті 79 Конституції України, адже особи, обрані народними депутатами України поза межами території України, не мають права втручатися у внутрішні справи України, не можуть захищати її суверенітет та незалежність та діяти в інтересах співвітчизників, ураховуючи те, що вони наразі юридично стають обраними фактично громадянами іншої держави і на території іншої держави.

Виходячи із норм міжнародного права, особа не може бути обрана до складу представницького чи законодавчого органу будь-якої держави, якщо її обрання фізично і територіально здійснювалося в іншій державі.

Більше того, ураховуючи правову колізію та складну ситуацію в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, яка склалася також за згоди та підтримки народних депутатів України, обраних на території тепер вже юридично незалежної держави, вбачається недоцільним виконання особами, обраними народними депутатами України від Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, своїх повноважень по захисту суверенітету та незалежності України, підтримки територіальної цілісності Української держави та служіння Українському народові.

З огляду на неприпустимість та неконституційність обрання народних депутатів України на території інших держав та фактично представництва інтересів іншої держави у Верховній Раді України; ураховуючи обставини непереборної сили, які мають незворотний характер; відсутність прямої заборони на прийняття рішення та будь-яких юридичних обґрунтувань дій щодо вибуття народних депутатів України за виняткових обставин чи обставин непереборної сили ПРОШУ ВАС визнати такими, що вибули через обставини непереборної сили, які мають незворотний характер, народних депутатів України, обраних у 2012 та 2013 рр. за одномандатними виборчими округами № 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 224 і 225, як таких, які обрані на території іншої держави, втратили зв’язок із виборцями і не можуть представляти інтересів Українського народу.

Прошу також вжити усіх необхідних процедурних заходів щодо увільнення осіб, обраних народними депутатами України за одномандатними виборчими округами № 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 224 і 225, від обов’язків народних депутатів України.

Заборонити Міністерству фінансів України здійснювати будь-які платежі, пов’язані із виконанням Закону України «Про статус народного депутата України» щодо народних депутатів України, обраних за одномандатними виборчими округами № 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 224 і 225.

27 березня 2014 р.                                                                                      (підпис)


Открыть

Generation MeMeMe

Про те, чому сучасне покоління приречене на провал.

Нещодавно у журналі Time опубліковано статтю, яка дає ляпас усьому сучасному поколінню молодих людей, але допомагає краще їх зрозуміти. 

Подивіться профілі користувачів соціальних мереж, в яких у фотоальбомі «Трошки мене» міститься близько 300 фотографій. Почитайте Twitter людини, яка пише так само, як і фотографує в Instagram – там порожньо, ні сенсу, ні ідей, нічого. І тоді ви зрозумієте, що проблема, яку зачіпає в своїй роботі журналіст Джоел Штейн, є актуальною як ніколи.

Пропоную вам перекладену та актуалізовану статтю, яка змусить по-новому поглянути на звичні речі.

…ОТОЖ, я збираюся зробити те, що робили діди і баби протягом всієї історії людства: я назву тих, хто молодший за мене, ледачими, знахабнілими, егоїстичними і поверхневими. Однак, і на відміну від своїх «папєрєдніков», я маю відповідні дослідження, статистику і цитати авторитетних академіків. Коротше кажучи, у мене є докази і я крутіший.

До речі, якщо ви належите до покоління ЯЯЯ (від англ. МеМеМе), і народилися між між 1980 і 2000 роками, то ваша думка буде особливо цікавою, не соромтесь!

Нарцисичний розлад особистості зустрічається у нинішніх двадцятилітніх втричі частіше, ніж у покоління тих, кому сьогодні 65+; студенти 2009-го року на 58% більш нарцисичні, ніж студенти 1982-го.

З дорослішанням, мілленіали отримують таку кількість заохочувальних призів за участь у всіляких конкурсах і змаганнях, що 40% з них розраховують на підвищення по роботі кожні два роки, незалежно від успіхів.

Вони одержимі славою: опитування 2007-го року показує, що школярок, які хочуть стати особистим асистентом відомої людини втричі більше, ніж тих, хто хоче стати сенатором; тих, хто віддасть перевагу роботу асистента роботі генерального директора найбільшої корпорації – учетверо більше.

Вони впевнені у власній крутості: 60% з них вважають, що здатні інтуїтивно визначити що правильно, а що ні. При цьому, більшість тих, кому сьогодні від 18 до 29 років, все ще живуть з батьками.

Вони дійсно ліниві: у 1992-му році близько 80% людей у ​​віці до 23 років хотіли отримати роботу з високим ступенем відповідальності; 10 років потому цей показник впав до 60%.

Мілленіали різних країн відрізняються один від одного, але, завдяки соціальним мережам, глобалізації та швидкості змін, у молодої людини з однієї країни більше спільного з людьми з іншої країни, ніж зі старшими поколіннями всередині його власного народу. Навіть у Китаї, де сім'я історично важливіше індивіда, Інтернет, урбанізація і політика «одна сім'я – одна дитина» формують нове покоління неймовірно самовпевнених і зациклених на собі людей.

Все це вже не проблема суто багатих: бідні навіть більш самозакохані, матеріалістичні і залежні від технологій. Вони – найбільш грізне і хвилююче покоління з часів бейбі-бумерів. І не тому, що хочуть дірватися до влади, а тому що ростуть без неї.

Індустріальна революція зробила індивіда сильнішим – у нього з'явилася можливість переїхати в місто, зайнятися бізнесом і створити власну організацію. Інформаційна революція тільки посилила процеси емансипації, надавши людині технології, за допомогою яких вона може кинути виклик великим організаціям: блогери проти газет, YouTube-режисери проти голлівудських студій, інді-розробники і хакери проти індустрій і корпорацій, терористи-одинаки проти цілих держав.

Покоління Я породило Покоління ЯЯЯ, чиї технології егоїзму стали тільки могутніше. Якщо в 1950-х типова сім'я середнього класу вішала на стіни свого будинку весільну, шкільну і, можливо, армійське фото, то сьогодні вона оточена 85 фотографіями себе і своїх улюбленців.

Мілленіали виросли в еру примноження Я. Вони фіксують кожен свій крок, місце розташування (Foursquare), і генетичні дані (Вконтакте, Facebook). При цьому, в порівнянні з попередніми поколіннями, вони проявляють набагато меншу громадянську активність і майже не беруть участі у політичному житті.

Крім нарцисизму, одним з ключових їх якостей є знахабнілість. Якщо ти хочеш продати семінар для менеджерів середньої ланки, присвяти його тому, як впоратися з молодими співробітниками, які пишуть імейли безпосередньо гендиректору, і линяють з проекту, який здається їм нудним.

Незважаючи на упевненість у своєму майбутньому, молоді люди розтягують життєвий етап між підлітковим віком і повноліттям. Ідея підлітка виникла в 1920-х; в 1910, лише незначний відсоток дітей йшов у середню школу. Більшість їх соціальних інтеракцій відбувалася з дорослими членами своєї сім'ї або на робочому місці.

Сьогодні мобільні телефони дозволяють дітям соціалізуватися щогодини – за даними Pew, вони відправляють близько 88 повідомлень на день, і живуть під постійним впливом своїх друзів.

«Тиск однолітків анти-інтелектуальний, - говорить Марк Баурляйн, професор англійської в Emory. - Історії не відомі люди, які могли б подорослішати під впливом однолітків. Щоб розвиватися, тобі потрібні ті, хто старший: 17-річні не дорослішають, якщо спілкуються тільки з 17-річними ... »

Мілленіали взаємодіють з світом цілодобово, але, в основному, через екран. Зустрічаючись один з одним, вони продовжують писати повідомлення в телефоні/соцмережі. 70% з них перевіряють свій смартфон кожну годину, багато хто відчуває синдром фантомної вібрації в кишені.

Постійний пошук дози дофаміну («Хтось полайкал мій пост Вконтакте/Facebook!») знижує креативність. За даними тестів Торранса, креативність молоді зростала з середини 1960-х до середини 1980-х. Потім падала, і різко обвалилася в 1998-му. Починаючи з 2000-го року аналогічне падіння показників спостерігається відносно емпатії, яка необхідна, щоб цікавитися іншими людьми і точками зору. Це, ймовірно, пов'язано із зростанням нарцисизму і браком комунікацій «обличчям до обличчя».

У чому вони дійсно мастаки, так це в умінні перетворювати себе на бренди з величезними хвостами з «френдів» і «фоловерів». Як і у випадку з будь-якими іншими продажами, позитив і впевненість у собі працюють тут «на ура».

«Люди роздувають себе, як кулі, на Facebook», - каже Кейт Кембл, професор психології університету Джорджії. Коли всі розповідають тобі про свої вечірки й успіхи, ти починаєш прикрашати і власне життя. Активно зависаючи в Instagram, Вконтакте, YouTube і Twitter, ти можеш стати мікро-зіркою.

Сучасне покоління виросло на реаліті-шоу, які є, по суті, документалкою про «нарцисів». Вони підготовлені жити в цьому жанрі.

«Раніше більшість людей не самоідентифікувалося до 30. Сьогодні, однак, люди самоідентифіковані вже в 14, що можна вважати серйозним еволюційним стрибком», - каже Дорон Офір, директор з кастингу в таких популярних телешоу як Jersey Shore, Millionaire Matchmaker, A Shot at Love та ін

У 1979 році Крістофер Леч писав у своїй «Культурі нарцисизму»: «Медіа живлять самозакохані мрії про славу, надихаючи простих людей ідентифікувати себе з зірками і ненавидіти "стадо", тим самим роблячи банальність повсякденного існування все більш нестерпною».

Самоактуалізація мілленіалів – це, швидше, продовження певної культурно-історичної тенденції, ніж революція на тлі минулих поколінь. Вони не є новим видом, лише мутантами.

Їх пихата зухвалість – це не стільки захисна реакція, скільки технологія адаптації до середовища проживання – світу достатку.

«Протягом всієї історії людства більшості людей була уготована скромна роль фермерів. Ця роль навряд чи здатна реалізувати сучасного індивіда на повну», - каже Джефрі Арнетт, професор психології з Університету Кларка.

Ті, хто не хоче дорослішати, відкладають прийняття серйозних життєвих рішень, оскільки вибирають з величезного асортименту кар'єрних опцій, багатьох з яких ще не існувало десятиліття тому. Що за ідіот буде дертися кар'єрних сходинками в компанії, якщо до 26 років йому випаде змінити близько 7 місць і видів роботи?

Завдяки онлайн-побаченням, соціальним мережам і можливості підтримувати інтернаціональні зв'язки, людям більше не потрібно вступати в шлюб з однокласниками або навіть громадянами однієї з ними країни. Збільшення середньої тривалості життя і розвиток технологій дозволяють жінкам завагітніти і в 40 - великі рішення можна відкласти. Середній вік вступу в шлюб для зріс з 20.6 у 1967-му році до 26.9 у 2011-му.

В принципі, те, що вважається типовою поведінкою цих людей – це те, як багатенькі дітки, «мажори», вели себе завжди. Змінилося ось що: подібно Прометею, Інтернет демократизував суспільство, відкривши молоді інформацію і можливості, колись доступні тільки вузькому колу.

Оскільки молодь не поважає владу, вона нею і не обурена. Саме тому вони є першими підлітками, які не бунтують і не будуть.

«MTV завжди було територією, вільною від батьків, - каже президент MTV Стівен Фрідман, який сьогодні включає батьків чи не в кожне своє шоу. - Одне з наших досліджень показало, що сучасна молодь делегує своє суперего батькам. Навіть коли мова йде про найпростіший рішенні - наша аудиторія звертається за порадою до мами і тата».

У 2012-му році реклама браузера Google Chrome показувала студентку, обговорює всі дрібниці свого життя з батьком. «" Батьки не зрозуміють"- це застаріле кліше. Батьки більшості моїх друзів активні в соціальних мережах, вони шерять і лайкають з ними всякі штуки», - каже Джесіка Бріллхарт, режисер Google's Creative Lab, автор згаданого рекламного ролика.

І правда – важко ненавидіти батьків, коли вони теж слухають реп або пруться відRihanna і Lady Gaga.

«Уявіть, якби у бебі-бумерів був YouTube, якими нарцисами вони б здавалися? - Говорить Скотт Хесс, віце-президент SparkSMG, чиї маркетингові дослідження надихають корпорації працювати з молоддю. - Уявіть, скільки чортових Instagram людей, які валяються в багнюці на Вудстоку, ми б побачили! Мені здається, в більшості випадків, старші звинувачують мілленіалів за технології, яким трапилося з'явитися саме зараз».

Компанії, тим часом, починають підлаштовуватися не тільки до звичок молодих людей, але і до їх очікуванням щодо робочої атмосфери.

Чверть з 2200 співробітників DreamWorks - молодші 30. Ден Сатервайт, ось вже 23 роки відповідальний за департамент міжособистісних відносин у DreamWorks, каже, що піраміда Маслоу велить компанії не тільки платити гроші своїм співробітникам, а й забезпечувати їм самоактуалізацію.

Упродовж робочого дня у співробітника DreamWorks є можливість відвідати майстер-клас з фотографії, скульптурі, живопису, кінематографії та карате. Після того, як один із співробітників наполегливо пояснив, що карате – це не те ж саме, що джиу-джитсу, компанія додала і клас з джиу-джитсу.

Покоління Y використовує свої комунікаційні переваги, щоб вибити для себе кращі умови і в роботі з традиційними інституціями. Гаррі Стітелер, 15 років рекрутує новобранців в армію США, щиро захоплюється ними:

«Нове покоління розуміє все ще до того, як ти відкрив рот. Вони на три-чотири кроки попереду. Вони приходять і кажуть: я хочу зробити це, а потім я зроблю це, але хочу потім зробити і це».

Психологи сходяться в одному: мілленіали милі. «Мене дивує весь цей позитив. Інтернет завжди був на 50% позитивний, на 50% негативний. Але сьогодні співвідношення 90 до 10 на користь позитиву», - каже Шейн Сміт, гендиректор VICE, який переформатував свою компанію для покоління Х в нову, коли почав публікувати онлайн-відео для аудиторії більш молодої.

Вони схильні приймати відмінності, причому не тільки щодо геїв, жінок або меншин, але щодо всіх. «Більше немає всіх цих "ми проти них". Можливо, саме тому сучасне покоління і не бунтує.» - Каже 17-річна Таві Джевінсон, керуюча фешн-журналом Rookie у вільний від школи час.

Том Брокоу, автор поняття «Найбільше з поколінь», вважає, що життєва обережність цих людей – це розумний відповідь на їхній світ. «Вони кидають виклик звичному і шукають нові шляхи вирішення питань. Це і породжує ось цього індивіда, який, хитаючись,  пише apps і створює нову економіку».

Мілленіали наполегливі та оптимістичні. Прагматичні ідеалісти, вони схильні користуватися системою в своїх інтересах, аніж ламати її; швидше мислителі, ніж мрійники, лайфхакери. У них немає лідерів, і саме тому у площі Тахрір та OccupyWallStreet було ще менше шансів на успіх, ніж у будь-яких попередніх їм революцій.

У більшості своїй вони потребують постійного схвалення і публікують свої фото з примірочних в магазині. Вони страшно бояться що-небудь упустити і створюють для всього акронім. Вони одержимі знаменитостями, але не ідеалізують їх. Якщо ти не виклав цього у Вконтакте,Facebook чи Instagram – значить, цього не було.

Вони не ходять до церкви, бо не хочуть ідентифікуватися з великими інституціями. Третина людей у ​​віці до 30 - найвищий відсоток в історії - не є вірюучими хоча би однієї з конфесій.

Новий досвід важливіше для них, ніж матеріальні речі. Вони спокійні, стримані і не дуже пасіонарні. Вони поінформовані, але неактивні. Вони за бізнес. Вони люблять свої смартфони, але ненавидять розмовляти по ним.

Вони не тільки найбільше покоління, з тих, які коли-небудь були відомими людству, але і, ймовірно, остання велика соціальна група, з приводу якої можна робити узагальнення. Вже сьогодні всередині молоді зароджуються автономні мікро-покоління.

Вони настільки впевнено тримаються перед камерами, що у сучасного немовляти більше портретів, ніж у французького короля XVII століття.

Так, у мене є дані про те, що мілленіали ліниві, нарцисичні і знахабнілі. Однак велич покоління визначається не даними; але тим, як це покоління справляється з викликами, які звалюються на нього. Ці втримаються…

(перекладено для Lb.ua)


Открыть

Аналіз доповіді Валерії Лутковської

До написання наступного довжелезного тексту мене спонукав інформаційний вакуум і політичні оцінки. На сайті омбНа сайті омбудсмена немає доповіді, уривки якої я наведу. Так само не може цю доповідь знайти жоден пошуковик. Хоча книжечка доволі таки цікава, але не треба бути великим опозиціонером, щоби побачити прірву.

Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Валерії Лутковської державним коштом видрукована накладом аж у 900 примірників і містить більше 275 сторінок, із гарним папером та високим друком. Нагадаю при цьому, що, за оцінками ООН, в Україні більше 20 мільйонів людей із загальної чисельності у 45,5 млн. живуть за межею бідності. 

Доповідь містить багато фактичної інформації, проте зустрічаються відверті скопійовані місця з інших джерел при тому, що списку використаної літератури немає. Чесно кажучи, у будь-якому виші за таку студентську роботу йому б не поставили навіть гарної «четвірки», а Уповноважений ВР з прав людини не гребує нічим заради власної реклами.

Надзвичайно красиво описує офіс омбудсмена співпрацю із громадськістю у рамках національного превентивного механізму (НПМ). Щоправда, порядок відбору громадських спостерігачів надзвичайно складний і бюрократизований. Окрім того, абсолютно незрозуміло, чому Лутковська вживає слово «монітори від громадськості», уникаючи слів «контролери», «спостерігачі» або інших, більш доречних у цьому контексті. Вочевидь, механічне і бездумне копіювання англійського «monitor», «monitoring» далося взнаки.

Фактично ж громадські спостерігачі, за описаною власне омбудсменом процедурою, є нічим іншим, як безкоштовними волонтерами офісу Уповноваженого, адже їхня самостійність апаратними механізмами зведена нанівець. Навіть остаточне рішення щодо визнання тієї чи іншої організації залишається винятково за Уповноваженим, як і прямі доручення щодо перевірок. Тоді при чому тут громадськість, якщо фактично суспільним представникам омбудсмен дає доручення і вказівки, що бачити, а що – ні?

Саме при Валерії Лутковській штат секретаріату при загальній адміністративній реформі в державі різко роздувається. Так, за її вказівкою створюється Департамент з питань реалізації НПМ, до складу якого входять 34 держслужбовці.

Мета діяльності цього Департаменту фактично заміняє собою увесь апарат Уповноваженого – «здійснення планових і позапланових відвідувань місць несвободи з метою недопущення неналежного поводження». Що роблять решта службовців Секретаріату омбудсмена – залишається загадкою.

Наступним цікавим пунктом виявилася теза про те, що після «моніторингових візитів складається звіт, який надсилається керівництву відомства з вимогою поінформувати Уповноваженого про вжиті заходи на виконання рекомендацій». На жаль, жодного подібного звіту і відповіді на нього ані журналісти, ані депутати, ані Кабінет Міністрів не побачили, як і комплексу вжитих заходів по суті.

Цікавим також є формулювання «координаторів зі зв’язків із громадськістю Уповноваженого з прав людини у Херсонській, Черкаські та Волинській областях». Навіть у Прем’єр-міністра, голови ВР немає власних «координаторів зі зв’язків із громадськістю» в регіонах. Незрозуміло, чи такі особи є державними службовцями, чи ні; чому Уповноважений створює посади, які не передбачені чинним законодавством; чому саме такий вибір регіонів і що робиться в інших областях та АР Крим.

Диким з огляду на ХХІ століття, в якому деякі з нас живуть, виглядає опис спеціальних вагонів «СТ», в яких перевозять ув’язнених. Враховуючи те, що нинішня судова система України запроторила до буцегарень багатьох невинних людей, то катування звичайних людей просто нелюдські. 

Уповноважений з прав людини спокійно описує, що у вагонах немає ніякої абсолютно вентиляції, немає постільної білизни і матраців, їжі і питної води їм не дають, санвузли знаходяться у жахливих умовах. 

Найбільш жахливим є те, що такі тюремні потяги можуть їхати декілька днів. Сама Лутковська наводить приклад, коли варта Вінниця – Черкаси складала 4 (!) доби. Під час цих діб люди не мали питної води, повітря, їх морили голодом та знущалися. Жоден суддя, чиновник чи міліціонер покарання за це не поніс. Уповноважений ВР з прав людини спокійно це констатує.

«Порушення», які нарахувала Уповноважений, просто вражають своїм нахабним цинізмом. Так, омбудсмен вважає реально серйозними порушеннями «відсутні або не працюють телефони довіри; камери не обладнані динаміками з регуляторами гучності; ненадання можливості користуватися юридичною літературою». Оце, на думку Лутковської, порушення. А катування, знущання, моріння голодом та спрагою – це всього лише «неналежне поводження».

Наприкінці кожного підрозділу Уповноважений перераховує надані керівництву установ або відомств рекомендації. Разом із тим, вона нібито вимагає відповідей та вжиття заходів щодо кожного пункту рекомендацій. Питання: що зроблено і яка аналітика ведеться Лутковською щодо усіх наданих нею рекомендацій?

Цікавою виглядає позиція Уповноваженого стосовно катувань, нелюдського поводження і знущань над людьми. Так, тримання людей у камерах без вікон, санвузлів і вентиляції; поміщення здорових людей і хворих на туберкульоз разом тощо називається «неналежним поводженням». У Керченській колонії навіть не передбачено посад лікарів, що є печерною дикістю і людина при найменшому захворюванні приречена.

Зате старі меблі, відсутність умивальників безпосередньо в харчоблоках або холодильників чи пральних машин є серйозними проблемами, на думу Уповноваженого ВР з прав людини. Незрозуміло, з огляду на це, якими мають тоді бути мордування, щоб їх омбудсмен кваліфікувала як злочини проти людини і знущання над людською гідністю.

Але хітом доповіді, безсумнівно, став банальний і огульний копіпаст, яким не гребують студенти-трієчники і Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Так, у пропозиціях щодо вдосконалення українського законодавства Лутковська говорить «представникам Комітету...доводилося бачити приміщення для допитів, один вид яких не міг не лякати». Незрозуміло, якого Комітету (і в тексті не вказується), якщо апарат омбудсмена називається «секретаріат», окрім того, українською мовою «вид» перекладається «вигляд». 

Найбільш епічними виглядають запозичені з європейських документів пасажі про поліцію та поліцейських. «Працівник поліції, який проводить допит, не повинен розташовуватись…», «здійснення електронних записів проведених поліцією допитів», «це відповідає інтересам…поліцейських» тощо. Нагадаємо Уповноваженому Верховної Ради УКРАЇНИ з прав людини, що в Україні немає поліції і поліцейських, а є міліція і відповідні її підрозділи, жоден із яких не називається поліцією, і жоден службовець яких не є поліцейським!

Після цих слів стає зрозумілим, що ані Лутковська, ані чиновники навіть не читали цю доповідь і абсолютно далекі від всіх тих процесів, які відбуваються у царині захисту прав людини.

Уповноважений ВР з прав людини, за її власними словами, є пустим звуком для правоохоронців. Лутковська, не ховаючись, говорить про те, що прокурор міста Києва більше півроку не звертає абсолютно жодної уваги на її звернення і вимоги, ба навіть після нагадування омбудсмен отримала формальну відписку і заспокоїлася – вона ж не має жодних прав.

Лутковська відкрито зневажає принцип рівності громадян перед законом. Так, вона тримає під особистим контролем декілька справ. Однак, треба зазначити, що це – не справа Павліченків, Тимошенко чи інші резонансні справи. Незрозуміло, яким чином відбираються справи для контролю Уповноваженим, однак їх не так вже і багато, хоча порушення прав людини вимірюються десятками тисяч! 

Омбудсмен не знайшла жодних порушень законодавства і прав людини у позбавленні мандатів Власенка, Домбровського і Балоги. Зате дрібні недоліки стають величезною проблемою в очах Уповноваженого.

Плани діяльності Уповноваженого теж не вирізняються різноманітністю форм, методів та напрямів. Однак, і тут не обійшлось без копіпасту. Клерки секретаріату, видно, так запрацювалися, що забули вказати, які саме категорії питань не порушуються у зверненнях до омбудсмена. Лутковська дуже переживає, що люди до неї не звертаються, тому збирається проводити правоосвітню роботу замість активного і безпосереднього захисту їх прав та реалізації своїх, наданих омбудсмену законом, повноважень.



Висновок: шкода, що таку вікопомну працю не проаналізували досконально в опозиції. Шкода, що стільки бюджетних коштів витрачається просто на самовосхваляння і на «окозамилювання». Шкода, що Уповноважений Верховної Ради з прав людини вважає, що в Україні є поліція і треба підтримувати поліцейських. Шкода, що за таку роботу навіть студентові в університеті «четвірку» не поставили би, а чиновник і омбудсмен спокійно живе і витрачає мільйони бюджетних коштів в нікуди. Шкода, що наші з вами права ніхто у цій державі не захистить!

Фото і документи – http://dmytriyev.livejournal.com/46830.html


Открыть

Гарна Рада, та не нада!

Парламент – законодавчий і представницький орган будь-якої держави, де влада розділена за принципами Локка і Монтеск'є.

Законодавчим органом парламент названий через те, що він наділений владою приймати закони, обов'язкові для громадян усієї держави, в т.ч. для всіх гілок влади, включаючи главу держави, кабінет міністрів, суди.

Представницьким органом парламент є тому, що в ньому регіони країни і все населення мають представників – депутатів, які обираються або у багатомандатному округу – голосування за політичні партії, або ж в одномандатних (мажоритарних) округах, у кожному з яких населення обирає свого кандидата.

Демократія – річ досить дорога. Так, на утримання законодавчої влади в різних країнах витрачаються чималі суми:

- бюджет Державної Думи Росії становить близько 190 млн. доларів, більше половини з яких – фонд зарплати депутатів,

- утримання Верховної Ради обійшлося українському народу у 105,5 млн. доларів США в минулому році, левова частка – природно, зарплата нардепів,

- у Греції, яка переживає глибоку кризу, парламент народу «влітає в копієчку»: у 2012 році на депутатів і апарат було асигновано 148,751 млн. євро.

В Україні парламент вже давно перестав впливати на прийняття рішень і перетворився з альтернативного центру або в «одобрямс», або в обструкцію уряду. Ніяких комплексних противаг у Раді ніхто і не думав створювати.

Альтернативних команд немає, альтернативного бюджету ніколи не було і не буде, альтернативні закони подаються тільки тоді, коли є на те воля керівництва, «тіньовий» (опозиційний, як завгодно) уряд взагалі ніхто створювати і не думає. Конкуренції ідей немає – є нападник (влада) і воротар (опозиція).

Україні парламент не потрібен. Ні, не такий, а взагалі.

Повернемося до тих 4 тисяч вже прийнятих і чинних законів. Що, принаймні один з них виконується належним чином? Ну, хоч один? Навіть в органах влади внутрішні регламенти постійно порушуються, не кажучи вже про «зовнішні» закони і кодексах.

Верховна Рада в різні часи була як не «божевільним принтером», так «хатою-читальнею», що, загалом, абсолютно ніяк не впливало на народ та державу. Закони можна «штампувати» сотнями, була би користь хоча б з однієї статті хоча би одного закону!

Парламент України, починаючи з кінця 1990-х, постійно деградує, найвищою точкою чого стало минуле, VI скликання Верховної Ради, в якому досить було залишити одного депутата і дві кнопки: «за» і «проти» у представника Партії регіонів.

Нинішній парламент відзначений тим, що кількість кнопок явно збільшилась разом з кількістю реально присутніх депутатів, але якість життя в результаті прийнятих законів не поліпшується.

Та й чим у нас займається Рада?

Збільшення заробітної плати; зниження вартості комунальних послуг та реформування ЖКГ; боротьба з корупцією та професіоналізація держапарату; реорганізація силових відомств; правоохоронна реформа; будівництво дитячих садків і ремонти шкіл; забезпечення доступного та якісного медичного обслуговування; ефективна і висококласна освіта; створення умов для розвитку всіх видів бізнесу і т.д. – все це дурниці, на думку Верховної Ради та її депутатів.

Зате заборона/ узаконення абортів; заборона паління; заборона грального бізнесу; суворі рамки для підприємців; боротьба з геями і лесбіянками; «мовне питання»; конфлікти з окремими вищими чиновниками; N-річчя області, події або людини – ось це справді найважливіші питання у Всесвіті, які потрібно вирішити в першу чергу депутатам.

Якщо ж подивитися відкритими очима, то абсурдність законів і правил лише доповнює ситуацію, коли їх ніхто не думає виконувати. Громадяни порушують закони, але міліція намагається цього не помічати, якщо немає прямої вигоди. Прокуратура не лізе у справи міліції і влади, якщо нема чим поживитися чи команди на те, СБУ намагається бути медіатором між усіма, одночасно збираючи «папки» на кожного. Влада ж відкрито і не соромлячись краде, тому що нікому до цього немає діла.

Жоден закон, ЖОДЕН, в Україні не діє. Якщо в державі абсолютно все продається і купується, то нехай закон буде чудовим, але для його виконання не знайдеться людей, які б чесно його дотрималися.

Підсумок: якщо парламент потрібен для ухвалення законів, а жоден закон не виконаний – навіщо потрібен такий парламент? Якщо парламент повинен захищати своїх громадян від свавілля виконавчої та судової влади, але не може захистити навіть своїх депутатів – навіщо потрібен такий парламент? Якщо парламент повинен представляти суспільство, а він старанно цього товариства уникає – навіщо потрібен такий парламент?

Я можу помилятися. Але скажіть, який закон з усіх чинних, виконується точно, повсюдно і всеохоплююче? Скажіть, як покарали «беркутівців», які били депутатів? 

Гарна, дійсно гарна Рада, але особисто мені, як і мільйонам моїх співгромадян, вона не «нада»!


Открыть

Як треба правильно кохати владу

Останнім часом прийнято повсюдно критикувати владу вищу (позаочі, на кухнях і в тролейбусах) і, не соромлячись, висловлювати своє презирство до дрібних і середніх чинуш. Однак саме їм потрібно кланятися в ноги за все, що вони роблять.

Насправді я не поділяю думку про те, що владу треба виключно поливати брудом, навіть не розбираючись в її ініціативах і діях. Звичайно, президент винен, звичайно, винен уряд, винен парламент. Ми ж, природно, чисті, як білий сніг.

Однак, якщо придивитися, правляча еліта щосили виховує громадянське суспільство та громадську активність. Це помітно скрізь і всюди – потрібно тільки це помітити.

Бар'єри, що будуються владою, насправді – картонні, їх легко подолати, якщо сильно подути. Але багато наших співгромадян воліють або ховати голову в пісок, або бризкати слиною направо і наліво, не бачачи головного.

А головне полягає в тому, що система за своєю суттю – неповоротка і дурна в дрібницях. Ну скажіть, кому з нас з вами забороняли писати сотні листів з вимогою навіть прибрати тупоумну статтю або ідіотський розділ з якогось закону? А ось чи робили ми це з вами – велике питання.

Погляньте без блекоти на очах: ​​не все так страшно і непорушно. Система старезна і готова розсипатися під сильними ударами ззовні, нашими з вами ударами. Адже якщо дістати тих же чиновників – вони зроблять все, що потрібно, нехай з небажанням, але зроблять.

Наведу свій же приклад: я довго боровся і піднімав народ на боротьбу з бикуватими чиновниками місцевої адміністрації, які «ставили палиці в колеса» на шляху реєстрації та узаконення бізнесу. Що ви думаєте, хтось підписав колективний лист або пішов разом зі мною в мерію? Аж ніяк, всі віддали перевагу душитися в чергах, але не робити НІЧОГО, що могло б похитнути монополію чиновників на прийняття рішень.

Система сконструйована таким чином, що окремі її частини піддаються впливу і навіть змінам, якщо на них чинити постійний і сильний тиск. На районні адміністрації, на міліцію, на прокуратуру, на СЕС, на депутатів, зрештою!

Коли ви приходите куди-небудь і вам там не виказують належної поваги або не надають послугу – що ви робите? Більшість лається, кричить, псує настрій собі і всім навколо – користі від цього немає ні грамульки!

Уявіть собі, що там дійсно сидять люди з украй низьким рівнем IQ, але так вже карта лягла, що вони працюють у владі, а ви повинні до них приходити на прийом. Не варто при першому ж ляпі або дурості чиновника кип'ятитися і витрачати нерви – можливо, він настільки далекий від цього всього, що на нього ваші емоції не подіють взагалі. У таких випадках краще цьому «Незнайкові» все докладно пояснити: його дії, ваші дії і продукт вашого спілкування, як це має бути в ідеалі. Якщо не зрозуміє – напишіть його начальникові або начальникові начальника. Зазвичай, навіть якщо перший лист не спрацює, наступні вже точно напоумлять вашого кривдника.

Якби кожен, підкреслю КОЖЕН, при хамстві, халатності або службовому злочині не виявляв емоції, а писав у правоохоронні органи, до вищих інстанцій, і якби таких скарг були тисячі і тисячі – влада б здригнулася і зміни почалися б тут же, нехай з малого, але Київ теж не відразу будувався!

Але замість сотень скарг і вимог відставки, покарання і примусу до виконання своїх зобов'язань ми в більшості можемо лише обговорювати владу і опозицію, замість того, щоб самим стати НИМИ.

«Опозиція слабка, та шо вони там можуть, та скіки там їх прийшло, та шо вони там обговорювали, та ну їх!», - типові фрази, які чують на свою адресу політичні противники влади

«Ой, та дістали вже ці упирі там, нагорі! Давай молодим дорогу! От ці президенти і прем'єри тіки місцями змінюються, а толку немає! Простому народу дихати несила вже, а вони всі крадуть, не нажруться ніяк. А вода, світло, тепло-то як подорожчали, а грошей та роботи немає зовсім!», - стандартний міні-набір критиків влади.

При всьому цьому переважна більшість «кухонних» і «тролейбусних» ораторів до активних дій не готові. Навіть якщо їх не влаштовує ціна хліба або якість води – вони не виходять багатотисячними мітингами, не пишуть тисячі скарг, не бойкотують оплату за комуналку, не роблять практично нічого навіть з того, що зробити легко і ненапряжно.

Хлопці, ви кажете «дорогу молодим», але не голосуєте за них і не підтримуєте їх. Ви кажете, що все погано, але чекаєте, що хтось крім вас вирішить ваші проблеми. Але політичної опозиції в кращому випадку – 100 тисяч по всій країні (маю на увазі депутатів і різних інших діячів). Нас же з вами – мільйони.

Ви кажете: той – поганий, а той – злодюга? Будь-ласка, будьте ласкаві, пишіть статті, скарги, спалюйте його (як вам здається) «крадений майбах», ходіть на ефіри за його участю і влаштовуйте обструкції – хто заважає? Та й скільки тієї влади-то? Загальна кількість чиновників не перевищує 1% загального числа населення країни. І цей відсоток не так вже й складно змусити працювати або повернути обличчям.

Шановні, ніхто нам з вами не заважає бути господарями свого будинку, вулиці, району, міста, держави. Важливо зрозуміти, чи потрібно це нам самим, або набагато зручніше спихати свої прорахунки, лінь, боягузтво і недалекоглядність на політиків.


Открыть

Атятяй опозиції і мімімі Партії регіонів

«Що? Опозиціонери голосують один за одного? Не голосують вапше? Голосують не так? Що таке?! Розстріляти, вивести у двір на Турівській або Верхньому Валу – і розстріляти!». 

Приблизно такі гасла можна прочитати між рядків борців за правду і чесність депутатів, громадських активістів і блогерів. Крім того, багатьох абсолютно не задовольнило всього лише попередження тим, хто не голосував за відставку Азарова.

The thing is: опозиція – не ідеальна. Більше того, депутатам властиві такі самі недоліки і пороки, як і кожній звичайній людині, якщо не вдаватися до ніцшеанства та онтологічних роздумів з цього приводу.

Так, мені (як і вам) не подобається Арсеній Петрович з його зарозумілістю і часто непробивною твердолобістю. Так, мені теж не подобається Турчинов, і це у нас з ним взаємно. Кажуть, що на конкретно мене (яка честь!) У Турчинова навіть є досить пухка папка. І розповісти про те, як все погано і жахливо, можу багато і докладно.

Але, разом з тим, іншої опозиції у нас поки що немає. Не подобається Ірина Фаріон? Заради Бога, будьте ласкаві, знайдіть їй антагоніста і проведіть до парламенту вчителя російської мови з купою монографій.

Не подобається, що опозиціонери один раз за півроку проголосували за товаришів? Будьте ласкаві помітити, що опозиційні законопроекти все одно в більшості випадків парламент провалює.

Потрібно виключити всіх спонсорів і тих, хто підтримуює матеріально опозицію з фракції і позбавити їх мандатів взагалі? Відмінно, тоді будьте ласкаві зі своїх власних кишень фінансувати касту недоторканних грошовими переказами.

Звичайно, критикувати завжди легше слабкого. Звичайно, в опозиції можна знайти тисячу проблем. Але всі вони не так глобальні, як ситуація в країні, яка неупинно погіршується. Шановні критики і оратори, ви пробували знайти гідну роботу за останній рік? І як вам шукалося? Роботи ж просто немає, а де є – зарплата не дотягує навіть до рівня польської, не кажучи вже про середню по ЄС.

Так, мені, як і вам, особисто не подобаються багато. При можливості потрібно особисто висловлювати політикам своє «фе» і тикати їх носами в їх же лайно (вибачте на слові). Але своїми руками закопувати поки що єдину парламентську альтернативу «катку» влади – значить залишатися сам на сам з безжалісною Системою.

Прозорість і відкритість влади повинна бути абсолютною – тут немає про що дискутувати. Але починати потрібно не з опозиції – поки що в Україні править зовсім інший режим. І конструктивної критики, на жаль, на його адресу набагато менше, ніж у бік опозиції.

Якщо вже говорити зовсім відкрито, то обговорювати потрібно навіть не владу і не опозицію. Потрібно більше уваги приділити формуванню паралельного політичного та суспільного простору, де нинішній еліті місця вже не буде. Але якщо саме суспільство не здатне саме сформувати альтернативний порядок денний, то що можна вимагати від двох сотень парламентських гравців?


Открыть

Ганні Герман - "я вам не завидую!"

Ганна Герман – людина непроста, багатогранна. Але не завжди такі люди спрямовують свою енергію на розвиток та створення. Частіше можна спостерігати лише регрес.

Єдиною людиною, яка працює із радником президента і нардепом є Дарина Косолапова, яка вже з 2007 року, тобто з 20 років, супроводжує Герман та її патрона усюди, включаючи закордонні візити. Дарина є дійсно цікавою особистістю, якщо врахувати що вже у свої 23 вона очолила управління Адміністрації Президента України, чим не може похвалитися жодна інша молода людина.

Решта людей у команді Герман буває лише на якийсь термін – не секрет ні для кого, що плинність кадрів у відомих людей досить висока, особливо це стосується Ганни Герман і Бориса Колеснікова, але від Ганни Миколаївни люди ідуть набагато частіше, маючи при цьому не дуже приємні спогади та думки.

Це є свідченням не лише важкості характеру радниці президента, але й відсутності стабільності та якості роботи.

Останнім часом Ганні Герман зраджує «хватка» і пам'ять. Так, зокрема, перед виборами вона наробила галасу своєю заявою про те, що перше, що вона зробить у Верховній Раді України, буде заборона Компартії. Однак, досі анічичирк від офісу пані Герман.

Далі були незрозумілі муштрування молодих людей з боку радниці президента перед зустріччю із Гарантом, після чого закономірним було визнання багатьох студентів, що їм соромно, якщо такі люди представляють їх інтереси. А склад і абсолютно далекі від реальності слова «представників» взагалі здивували усіх, змусивши згадати часи «комсомольських одобрямсів».

Достатньо почитати будь-яку підбірку новин про Ганну Герман, щоби зрозуміти, що більшість її слів – всього лише коливання повітря. Тези Ганни Миколаївни та реальність:

 

  1. Янукович не підпише скандальний «мовний закон» - Президент його підписує.
  2. Немає довіри до націоналістичних партій – «Свобода» стає парламентським гравцем.
  3. Герман заборонить КПУ – комуністи отримують комітети, посади і першого віце-спікера
  4. «Беркут», який бив людей у Первомайську і Києві, буде покараний – «бійців» нагороджують.
  5. В Україні немає цензури – Віталій Коротич був відсторонений від ефірів після питання про Тимошенко
  6. Створюється об’єднання «За сприяння свободі сумління» - у Раді починають проводитися богослужіння прямо в сесійній залі, а на місці спікера встановлюють ікону, якій всі моляться.

Це лише окремі моменти, які збурили суспільні настрої. Деякі з ляпів та брудних заяв просто неприпустимі для адекватної і розсудливої людини.

А чого вартий натяк Ганни Герман на нібито інтимні стосунки Тимошенко і Лазаренка під час відповіді на запитання по Межигір’ю або заява про те, що визнання Тимошенко винною у справі Щербаня не буде несподіванкою?!

Такі заяви інтелігентна (якою вважає себе Герман) людина і чиновник вищого рівня не має права собі дозволяти взагалі, не кажучи вже про тиск на суд та маніпуляцію громадською думкою, які нардеп чинить своїми публічними висловлюваннями.

Для того, аби ще більше зрозуміти, потрібно подивитися, як себе поводить Ганна Миколаївна не на ефірах чи перед ЗМІ, а у сесійній залі та за її межами. Розгубленість, роздратованість, хижі та насторожені погляди при виході із зали та в кулуарах – такою Герман ніколи не побачиш на екранах чи на шпальтах.

Але «криза жанру» головного провидця України вже дається взнаки, бо чим далі, тим більше продукується люфтів і ляпів, позиція стає більш істеричною і не виваженою.

Словами патрона Ганни Герман можна сказати тільки – «я Вам не завидую…», адже ми з Вами, Ганно Миколаївно, «давно друг друга знаем и понимаем».

А «остальное додумайте сами».


Открыть

СНІД і туберкульоз переможені Партією регіонів!

Не маю нічого проти конкретно Партії регіонів, як угруповання осіб, адже політичних партій в Україні не існує і не скоро ще з'являться.

Однак те, що дозволяють собі робити саме члени Партії регіонів, переходить усі межі дозволеного і законного. Вони забувають, що Віктору Януковичу вже не потрібен цей токсичний актив, він намагається дистанціюватися від непотрібної йому чиновницько-олігархічної групи. Президент хоче правити і «вершити суд» сам, йому помічники не потрібні.

Тим дивнішими здаються потуги багатьох «регіоналів» вилізти вперед перед «Папою», якому жоден з них не потрібен. Але ще більш цинічним виглядає позування багатьох «народних обранців» перед людьми, які їх обрали за гроші тих же людей. Це так властиво пострадянському простору, що вже перестаєш дивуватися.

Один з недавніх прикладів. В обласному центрі – Херсоні – до 8 березня були розвішані десятки біл-бордів та сітілайтів з політичною рекламою нардепа-«регіонала» і колишнього мера Херсона Володимира Сальдо. Все б нічого, та тільки цей вид реклами вважається найдорожчим, а панові Сальду реклама не коштувала ЖОДНОЇ КОПІЙКИ!

За інформацією Херсонської мерії, політична реклама «регіонала» була розцінена як соціальна, і нібито саме тому навіть приватні фірми розмістили її безкоштовно.

Цікаво ми живемо: на вулицях українських міст немає якісної соціальної реклами здорового способу життя, турботи про екологію та інвалідів, підтримки дітей, молоді та людей похилого віку. Зате низькопробні агітки політиків вважаються дуже потрібними суспільству і тому мають першочергове право муляти очі людям. Навіть за безкоштовно.

А СНІД, туберкульоз, бідність, безробіття, бездомність – нехай зачекають. Дорогу Партії регіонів!


Открыть

Про Гриценка, Кириленка і Forbes

Вже стало традицією, що там, де два українці – там три гетьмани. Однак, якщо у владі є сильні інтригани і «сірі кардинали», то в опозиції, на жаль, таких немає. Влада – монолітна, опозиція – ні. 

Через це на фоні зростаючої активності УДАРу в Верховній і «Свободи» в місцевих радах, все більш незрозумілою є позиція і дії Об’єднаної опозиції. УДАР займає принципову позицію і навіть на вихідних чергує у зачиненій сесійній залі Ради, а «Свобода» залюбки виносить двері та вчиняє багато галасу у Києві, Одесі, а згодом так зробить і в південно-східних регіонах.

В команді Яценюка-Тимошенко все досить похмуро. При чому ця похмурість якраз через останню – Юлія Тимошенко все більше відчуває, що тільки монолітність і цілісність опозиції дасть змогу їй вийти на волю та змінити низхідні тенденції в Україні.

На жаль, Тимошенко стає заручницею особистісних амбіцій і прагнень членів своєї команди чи сателітів, які застрибнули до потягу БЮТ під час агонії НУНС. Її стратегічні заяви і побажання залишаються нездійсненними якраз через те, що міцної руки (окрім неї) в «Батьківщині», на жаль, немає.

Саме тому вказівки Тимошенко по включенню до списків опозиції громадських діячів та співпрацю із суспільством залишилися її німим криком. Відомо, що у Києві столична «Батьківщина» віддала перевагу номенклатурникам і «старим конячкам», залишивши за бортом не лише більшість громадських активістів, а й побажання Юлії Тимошенко. Звісно, для чого працювати і боротися, якщо можна просто забезпечити старих партійців теплими місцями подалі від барикад і протистояння. Сумніваюся, що партайгеноссе і «грошові мішки», яких хтось воліє бачити у Київраді від опозиції, зможуть відстояти інтереси киян. Нагадаймо, що бюджет-2013 все одно було ухвалено в редакції Попова, незважаючи на увесь цирк, влаштований перед сесією Київради.

Інша річ – особистісні амбіції. У «Батьківщині» є декілька центрів впливу, які радо перетягують ковдру на себе, забуваючи, що не мають ані харизми, ані знань, ані рівня Тимошенко. Наразі мова про Анатолія Гриценка та В’ячеслава Кириленка, але відомо, що вони є тільки першими «ластівками».

Гриценко ніколи не приховував своїх зазіхань на першість і владу. Проте, Анатолій Степанович забуває, що в українському політикумі грає роль не лише майстерність і вміння говорити, а й зовнішній вигляд та послужний список. А цим, на жаль, Гриценко похвалитися не може. Не применшуючи офіцерських заслуг Анатолія Степановича, зауважимо, що ліпити із нього національного лідера може тільки сліпий та глухий. Проблема цього пана у тому, що в нього непомірні амбіції не поєднуються із шармом, харизмою і красномовством, а його служіння суспільству далеке від самопожертви, якою він хоче похизуватися. Якщо ж він таки офіцер, то незрозуміло, як він може порушувати конфіденційність внутрішньофракційних справ та виливати публічно бруд на соратників.

Ті, хто бачать у Гриценкові ватажка нової доби чи центр впливу, можуть просто на нього поглянути зі сторони: людина в окулярах, із постійною бородою чи вусами, широким обличчям, часто нервує, говорить швидко і часто незрозуміло. Не знаю, хто повісив на Анатолія Степановича тавро «улюбленець молоді», адже сучасна молодь може поважати та цінувати таку людину винятково за гроші, адже нічого доброго та корисного Гриценко для молоді не зробив, але пишається своїм «маріонетковим військом».

В’ячеслав Кириленко, який піднявся на хвилі студентських протестів на початку 90-х років, також намагається «мутити воду» в опозиційному таборі. Цей колишній «штик» Віктора Андрійовича багато чого навчився у свого патрона, зокрема, як говорити довго і ні про що. Слава Кириленко навіть публічно завжди наслідує свого колишнього шефа – якась пиха, показна величавість і бажання головувати усюди, навіть не маючи для цього повноважень та знань.

Пан Кириленко, як і пан Гриценко, створив свою партію не для того, щоб захищати інтереси суспільства і боротися за них, а для того, аби виторгувати за допомогою «диванної» політсили собі та своєму оточенню місця в парламенті. Поодинокі публічні заходи цих двох лідерських і маріонеткових партій ніяким чином не впливають на велику політику і процеси у ній, але обидва лідери хизуються тим, що мають при собі «преторіанську гвардію».

Обидва – і Анатолій Степанович, і В’ячеслав Анатолійович – дісталися команді Тимошенко «у спадок» від Ющенка, який саме і привів їх до влади та дав можливість відчути себе великими начальниками. Проте саме від Віктора Андрійовича, вочевидь, вони і наслідували небажання робити щось конструктивне та плодити інтриги, розповідаючи про внутрішні справи ЗМІ та ллючи «крокодилові сльози» на різних ток-шоу.

Сподіваюся, що і пан Гриценко, і пан Кириленко зрозуміють: з них не вийде національних лідерів, тому що людей із двома і трьома підборіддями у дорогих костюмах, які вміють тільки «прєдсєдатєльствовать» і бути «спойлерами», ніхто і ніколи не обере і не підтримає. Можливо, саме тому ці два депутати так билися за список?..

Хочеться побажати їм не виносити на суд громади свої власні незадоволені примхи, не забуваючи про те, що їх нинішній патрон – Юлія Тимошенко – взагалі закликала об’єднатися в єдину партію, а не плодити дрібні «буферні загони».

Наостанок про український Forbes, якому варто присвятити окрему статтю, адже з усіх пострадянських держав саме в Україні це видання є найбільш тенденційним та заангажованим. Окрім того, що Forbes дозволяє собі публікувати замовні рейтинги і такі, що не відповідають дійсності, матеріали і статті, навіть самі поняття «журналістська етика» і «редакційні стандарти» є далекими від українського видання поважного світового бренду.

Саме у Forbes, до речі, був сфальшований рейтинг популярності політиків в соцмережах, в якому першу роль (дивовижно!) посів вже згадуваний пан Гриценко. Саме у Forbes, який славиться об’єктивністю у світі, було опубліковано інтерв’ю Вікторії Джарти, яке, напевно, мало неабияку літературну, естетичну і наукову цінність. Саме в українському Forbes працював редактором Леонід Бершидський, який викликав шалену критику російських журналістів і якого запросив саме український Forbes. Не знаю, чим було викликано сам таке бажання української редакції, але, вочевидь, стандарти і якість для Forbes – не головне.

До речі, саме стосовно Бершидського розгорівся новий скандал з його пасквілем на адресу Ксенії Собчак, який було опубліковано Bloomberg. Сама Ксенія Анатоліївна різко відреагувала на втручання в особисте життя та домисли і стереотипи, зазначивши, що «якщо Бершидський вважає, що погляди і образ життя передаються статевим шляхом – це його проблема, а не моя. Напевно, інших жінок він не зустрічав.». То якщо така людина керувала українським виданням Forbes, якщо Вікторія Джарти для цього журналу стала мірилом юриспруденції – то про який статус і об’єктивність взагалі може йти мова?

На жаль, історії невтішні, але об’єднує їх одне – суспільство поки що може відрізнити грішне від праведного і жоден мерзотник не зможе нав’язати йому свої думки. 


Открыть

Ганна Герман підставила Віктора Януковича?

14 листопада цього року Президента України перший і єдиний раз зустрівся із молоддю у вузькому колі, із обраними особисто Ганною Герман особами.

Варто нагадати, що Віктор Янукович ще 2010 року створив Громадську гуманітарну раду при собі, куди мав би увійти цвіт нації. На жаль, орган так і не став генератором ідей в гуманітарній галузі, натомість, постійно ставав ареною скандалів та публічного з’ясування стосунків.

Про зустріч Президента України із молоддю ми вже писали напередодні Дня студента, коли вся країна була вражена тим, що молодь для Адміністрації Президента уособлюють абсолютно невідомі широкому загалу особи, які слухняно слухають Главу держави. Зустріч відбувалася протокольно, наче молоді люди навпроти Януковича постарішали років на 30, вишкіл та попередня узгодженість питань була видна навіть неозброєним оком.

Як всім вже відомо, останніми днями вибухнув скандал із будівництвом LNG-терміналу та невідомою особою, якою не поцікавилися відповідні служби. Зауважимо, що навіть претендент на посаду чиновника чи правоохоронця найнижчої ланки перевіряється настільки ретельно, що хіба Служба зовнішньої розвідки ним не цікавиться. А тут підписується мільярдний контракт – і невідомо, хто ж його підписанти.

Згадуємо про цей випадок, щоби проілюструвати інший люфт, який не такий відомий і шкідливий для держави, але показує падіння рівня управління і деградацію влади.

Зустріч Віктора Януковича із молоддю була запланована на жовтень, декілька разів переносилася, аж нарешті була приурочена до Дня студента. Пул на цю зустріч формувала одноосібно Ганна Герман, про що повідомила прес-служба Президента України. Відповідно, саме вона спеціально чи випадково підставила свого патрона.

На зустріч Президента із студентськими «лідерами» серед інших був запрошений пан Андрій Черних. Цікаво, що «лідеру студентської молоді» вже виповнилося 32 роки і жодного стосунку до реальних студентів і їх проблем він не має.

Більше того, на наш запит Адміністрація Президента повідомила, що Андрій Черних взагалі є «лідером НЕФОРМАЛЬНОГО студентського об’єднання». Фактично, це означає, що вказана особа не представляє ніякої зареєстрованої організації і нічим не відрізняється від сотень самопроголошених месій.

Дійсно, якщо на зустріч на найвищому рівні запрошують НЕФОРМАЛЬНИХ «лідерів», то чому б Віктору Януковичу не поспілкуватися із гопниками, футбольними фанатами, готами, емо, панками та іншими НЕФОРМАЛЬНИМИ структурами та їх лідерами.

До речі, треба зазначити, що через сумнівний характер потім широко розрекламованої зустрічі навіть президентська прес-служба не змогла відповісти, чи буде взагалі Віктор Янукович бачити «золоту молодь».

Хто такий Андрій Черних з’ясувалося випадково. Він – «права рука» відомого «збирача мітингів» і проплачених акцій Андрія Пінчука, який став народним депутатом від Партії регіонів із своїм 69 номером у списку. Саме Черних координує діяльність влади у молодіжному середовищі без згадування Партії регіонів та її молодіжного крила. Він є учасником та організатором декількох позірно незалежних організацій, які критикують Львочкіна і Табачника, захищаючи натомість ініціативи Герман, Пінчука і Колеснікова. Обливаючи брудом керівництво Міносвіти і при цьому вигороджуючи інших регіоналів – це дійсно варті «студентського лідера» заслуги, за які з ним зустрічається президент держави. Дійсно, з цього погляду він – гідний «лідер».

В інших державах лідери збирають широкі аудиторії для неформального спілкування і їх за це шанують, лідери підтверджують свій статус. В Україні Президент зустрічається із самозванцями та  для постановки перед камерами дешевого перфомансу. Що ж, кожному своє…

         


Открыть

Чому мені гидко

Знаю, що вже дуже багато сказано і написано стосовно «мовного» питання, подій у Верховній Раді, заяв про відставки та штурми когось кимось.

Насправді, все це дуже гидко виглядає з декількох причин.

1.             Я не вірю, що парламентська «опозиція» ні про що не знала, тому що витоки інформації у Верховній Раді є закономірністю і всі про все знають одночасно.

2.             Я не вірю, що Партія регіонів на чолі із Азаровим і Тігіпком знає, що робить. Знає, хто і що робить тільки будівля на Банковій 11.

3.             Я не вірю, що «мовний» закон додасть голосів «регіоналам» чи комуністам, тому що «люди 20-40» його не сприймають ніде в Україні, а пенсіонерам головне – пенсії та задоволення фізіологічних потреб.

4.             Я не вірю, що «опозиція» зможе довести справу до кінця.

5.             Я не вірю, що Юлія Тимошенко тепер щось вирішує в опозиції. Саме вона заявила, що не допустить прийняття того закону, який прийняли. А нинішня риторика Яценюка підкреслює, що бійцівський дух і навіть деяке тверезе мислення ЮВТ тепер затьмарені намаганнями виправитися в очах людей.

6.             Я не вірю, що «опозицію» цікавлять люди і те, що у них коїться. Мова – ознака нації, але самі політики не дають цій нації сформуватися.

Насправді, коли політикам пора відправлятися дружніми рядами на звалище історії, вони починають підміняти свою імпотентність і інфантильність вуличними акціями, хоча всі справи (і їм це добре відомо) все одно вирішуються за закритими дверима там, куди простих людей не пускає ні влада, ні «опозиція».

Пам’ятаю, що після першого читання скандального законопроекту № 9073 «опозиція» клялася виставити постійний пікет біля Ради та проводити постійні акції з метою недопущення прийняття того, що прийняли. Пам’ятаю, як «опозиція» виявилася нікчемною в ситуації із Харківськими угодами, зміною Конституції, законодавством про вибори, арештами і судами над Тимошенко, Луценко й іншими. Пам’ятаю, як «опозиція» віддала пенсійну реформу, пільги чорнобильцям і «мовне» питання «регіоналам». Пам’ятаю, як проводилися «круглі столи» з обговорення програми опозиції, на які запрошувалися представники Партії регіонів та провладних сил.

Нині політики прикриваються людьми і мітингами задля того, щоб «замилити очі» народові, який має схильність до забуття усіх тих прорахунків і помилок «опозиції», яких зібралося занадто багато для того, щоб їй вірити.

Жоден з політиків ніколи не каявся і не просив пробачення. При цьому, суспільство (якщо замислиться на хвилинку) одразу побачить, що «опозиція» і влада вже давно полюбили «соображать на двоих», після чого одні записують собі бонуси і електоральні плюси, а інші виходять на мітинги. Вам не здається, що все це огидно і чимось попахує?

Дуже гидко. 


Открыть

Просрали "Харківські угоди", просрали мову. Опозиція, що далі? Країна?

Мені соромно було сьогодні стояти під Верховною Радою. Соромно, тому що депутати виявилися без почуття самостійності, без відчуття реальності і без жодних патріотичних міркувань.

Жодному із депутатів – ні. Жодному із депутатів не муляє те, що він, на відміну від нас – покидьок і імпотент. Жодному депутатові не дошкуляє те, що він «кинув» власний народ. Жодному депутатові не спадає на думку, що тепер він – в опозиції тільки до людей і країни.

Помітьте, жоден опозиційний депутат не зміг захистити мову, жоден опозиційний депутат навіть сьогодні не дав по морді Колесніченку чи Ківалову. Знову люди вийшли на вулиці і знову їх політикани «продинамили».

Так було із «Харківськими» угодами, так було із законом про вибори, так сталося з мовою. Що далі, опозиція? Що ВИ далі продасте?


Открыть Комментариев 3

Особисті засади державної мовної політики: питання до політиків

Я піду та загітую свої друзів піти 5 червня 2012 року на 9 годину ранку під Верховну Раду України, щоб не допустити прийняття законопроекту № 9073.

Нагадаю, що законопроект реєстр. № 9073, внесений народними депутатами Колесніченком та Ківаловим 26.08.2011, включений до порядку денного за № 4344-VIвід 07.02.2012 та обговорений 24.05.2012 – це і є той самий скандальний законопроект «Про засади державної мовної політики».

Я, громадянин України і вільно користуюся трьома мовами – англійською, українською та російською. Я упевнений, що «мовне» питання – ні що інше, як чергова гра політиків задля власної вигоди, якою вони розколюють суспільство і державу. Цю гру почали Ющенко і Янукович 2004 року, коли поділили Україну на Західну і Східну заради активізації свого електорату і формування штучного образу ворога; це триває і дотепер.

Глибоко переконаний, що Вадим Колесніченко і Сергій Ківалов не просто так внесли цей законопроект і не просто для того, щоб отримати по зубах. До речі, треба зауважити, що весь удар на себе прийняв чомусь тільки Колесніченко, а про Сергія Васильовича якось всі раптом забули. Це не здається дивним?

Партія регіонів тут перегнула палицю, адже є набір тем, які можуть призвести до серйозного громадянського протистояння. Упевнений, що це було зроблено свідомо заради активізації своїх прихильників на Сході України і виконання передвиборчих обіцянок ПР хоча б наприкінці каденції ВР. Треба ж показати, що «найбільша» партія України здатна на виконання хоча б однієї своєї обіцянки.

Так, мені не подобається українська парламентська опозиція. Так, я вважаю, що вона – нікчемна. Але я зі своїми друзями готовий підтримати опозицію, якщо вона відповість на декілька питань стосовно «мовного» питання:

1.                          Чому опозиція почала активні дії проти законопроекту № 9073 тільки зараз, а не 26 серпня 2011 року, коли було зареєстровано скандальний акт?

2.                          Чому Колесніченко постійно публічно обговорював свій доробок, починаючи із 6 жовтня 2011 року, а опозиція або хоча би група народних депутатів не спромоглася на таку саму постійну публічну критику і альтернативні обговорення?

3.                          Чому опозиція досі не винесла на обговорення свої законопроекти стосовно захисту та підтримки української мови (до речі, жодного такого проекту у Верховній Раді навіть не зареєстровано!!!)?

Зрозуміло, що під час того, як Колесніченко хвацько обговорював із невідомими експертами свій антиконституційний законопроект, тривав суд на Юлею та Юрою й опозиція була повністю зайнята тим, щоб не допустити вироків або бодай вчасно помиготіти перед камерами із сумними обличчями. Але всі ж депутати – люди дорослі, вони можуть робити декілька справ за один день. То знову постає питання: чому незаконна ініціатива так довго замовчувалася і так довго опозиція із нею мирилася?

Мені і моїм друзям дуже неприємно, коли політики «примазуються» до громадських протестів. Проблема у тому, що громадськість тримає «руку на пульсі», а політики усіх мастей і партій лише можуть «бігти позаду» суспільства і Банкової.

До Партії регіонів – поки усі активні громадяни не сидять за ґратами, ви не зробите російську офіційною чи державною. До опозиції – поки ви будете міняти державу і Конституцію на дрібниці і власні політичні вигоди, ви не станете провідниками нації. До громадян, які також прийдуть на захист Мови – не дозволяйте політикам узурпувати нашу думку, наш протест і нашу волю, а потім на ефірах розповідати про СВОЮ ПЕРЕМОГУ. Ми все можемо зробити і без НИХ!


Открыть

Я - проти Дня Перемоги

Спеціально не висловлювався на цю тему у розпал дискусій і святкувань Дня Перемоги, щоб мої опудала не почали спалювати на вогнищах, не дослухавши до кінця.

Моя позиція – я проти Дня Перемоги. Дня Перемоги, як свята однієї перемоги в одній війні. У мене на цій війні загинули прадіди, дід отримав важке поранення під Сталінградом, а бабцю вивезли на примусові роботи до Німеччини. Я пишаюся своєю родиною і спогадами, шаную їх пам'ять і велич, АЛЕ!

Подивімося на речі об’єктивно. Проблема полягає у тому, що покоління, які зараз навчаються у школах, вишах і випускаються, не мають абсолютно ніякого уявлення, що саме ВОНИ святкують 9 травня кожного року. Якщо говорити відверто, то чим далі від подій 1939-1945 років, чим менше залишається реальних учасників і героїв тієї війни, тим більш історичними, епохальними, але разом із тим і нереальними і вигаданими стають деякі епізоди й історії.

Нинішній світ, покоління, суспільство стають все більш віддаленими від історії, завдяки технологіям стають можливими інсталяції і віртуальні моделі. Однак все це рівномірно віддаляє нас усіх від тієї Великої Перемоги, яку здобули наші діди і прадіди у тій Війні.

Іноді стає соромно, коли окрім єдиної перемоги у середині ХХ століття у складі іншої держави, нам, українцям, немає що святкувати на державному рівні. Політики намагаються довести, що ми – державна нація, що ми – народ-переможець. Але більше однієї перемоги у народа-переможця ніхто пригадати не може.  Народ і держава однієї Війни?

Одночасно не можна погодитися із думками багатьох про те, що треба святкувати на державному рівні дати битв, перемог і тріумфів київських князів, Козаччини, національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., партизанської війни УПА і Червоної Армії, подальші перемоги військ Радянського Союзу у війнах з іншими країнами, які чомусь називаються «інтернаціональними». Ключове питання у тому, що для об’єднання усього народу і держави потрібно знаходити такий компроміс, який влаштував би більшість, якщо не усіх.

Якщо День Перемоги 9 травня для східняків і Центральної України вважається святом визволення, то західники можуть з упевненістю сказати, що їм під поляками і німцями жилося краще, ніж під радянськими військами. Якщо для Східної України УПА – недолюди і злочинці, то для Галичини – закономірні герої, адже захищали свої оселі, свої родини і свою, як вони вважали, державу.

Президенти України зробили величезну помилку, присвоївши Августинові Волошину, Романові Шухевичу і Степанові Бандері звання Героїв України. Так само помилковим є присвоєння звання «Герой України» Олексію Бересту. Можна відзначити, що без їх участі не було б Незалежної України, ми б не жили зараз в такій державі (може і на краще!), але все це не змінює того факту, що в Україні ХХІ століття вони є історією, а не реальними персонажами, які є реальними Героями України.

Молодь у своїй більшості не знає всіх цих імен і прізвищ, для них вони є незрозумілими особами. Навіть якщо пересічному хлопцеві чи дівчині відомі з телевізору чи інтернету ці видатні особистості, навряд чи вони зможуть пояснити, хто це, що вони такого зробили, а, головне, чому вони є Героями нинішньої України і що їм від цього.

Це все може бути сумним, але це – факт. Можна відзначати і перемоги кіммерійців, скіфів, Аскольда, княгині Ольги. Можна святкувати перемоги українців у складі різних армій світу у різних конфліктах різних століть. Але для кожного регіону України, для кожної частинки нашої держави, як не крути, герої мають бути свої.

У кожному селі чи місті України є свої герої, чиїми звершеннями і перемогами пишаються тільки місцеві мешканці. Але від того ці герої не стають меншими розмірами чи нижчими зростом за Жукова, Бандеру, Ковпака і Шухевича. У кожному населеному пункті України є своє свято перемоги і визволення – і більшість із них не є 9-им травня.

Розумію, що дуже важко відмовитися від амбіцій, від минулого, від парадів, червоних чи червоно-чорних прапорів. Розумію, що суспільству протягом 67 років вказано, що і як робити, як і кого вшановувати. І помітьте, що Перемога – одна, зате Втрат і Поразок – сила-силенна. У нас днів пам’яті і скорботи більше у рази, аніж днів перемоги. Ми досі не можемо позбутися важкого тягаря бездержавності і звикли більше плакати і сумувати, аніж посміхатися і радіти. Тому і українці у своїй більшості за даними соціологів – нація нещаслива і похмура.

Моя позиція полягає у тому, щоб об’єднати народ і державу замість Дня Перемоги Днем Героїв. І хай цього дня у кожному куточку України вшановують своїх Героїв і свої Перемоги. Перемога не може бути одна, проте у кожного вона різна, кожний по-різному оцінює навіть саме поняття. І не треба кривити душею: молодь не розуміє, що держава святкує 9 травня. І тому навіть вітання із Днем Перемоги один одному вже не шлють, бо ж вітати, в принципі, нема кого і нема з чим. Соціальні мережі допомагають у розумінні того, що покоління змінюються, але разом із ними мають динамічно змінюватися держава та її свята. В іншому випадку, який ми бачимо дотепер, держава і певна частина суспільства щось святкує, для іншої частини – це просто вихідний день. Важливо, щоб кожен українець відчував себе частинкою великої України і великого Народу, але для цього потрібно зробити так, щоб він мав свій власний інтерес і свою власну історію, яку захочуть і будуть слухати, чути і поважати!


Открыть Комментариев 2

Друзі, таварісчі, калєгі! Я – не "противсіх", я – "завсіх"!

Не знаю, чому мій коротенький попередній коментар викликав такий шквал емоцій і велику кількість побажань пошвидше здохнути у приват. Насправді, я не критикую опозицію, бо лежачого не б’ють.

Складається враження, що гаслом опозиції на даний момент може стати: «Давайте обіймемося і поплачемо!». І хоча я знову ризикую наразитися на безцільну критику, зауважу, що Юлія Тимошенко теж закликає не шморгати носом і «зливати» протест, а боротися і знаходити нові рішення і нових лідерів.

Після прочитання коментарів та безпредметних дискусій із ботами про те, якою саме – п’ятою чи тридцять сьомою – колоною я є, було вирішено просто ігнорувати ображене самолюбство і вождизм багатьох і показати опозиції і владі, що окрім зміни кабінетів, табличок на них і посад є ще інші проблеми, які турбують людей набагато більше, аніж переділ у владі. Тому, вмикаємо пісню Лоліти «Слушай, отвали!» і починаємо вирішувати проблеми, які важливіші, ніж перемога «мерседесів» над «лексусами» чи навпаки.

Почнемо із нариву на тілі кожного пасажира українських залізниць, а саме – із роботи профільного державного підприємств «Укрзалізниця». Нещодавно запущені швидкісні потяги «Hyundai» виявилися не лише дорогими, але й стали на заваді багатьом нічним потягам, які з легкої руки керівництва залізниці було відмінено. Те, що цими потягами користуються тисячі людей, для яких це є єдиним та зручним видом транспорту та поїздки до рідних та у справах – все це не зупинило керівників галузі розчерками пера «розрізати нитки», які пов’язували близьких, друзів, колег і партнерів. Головне, щоб дуже дорогі та із відверто невигідним маршрутом іноземні потяги до Євро-2012 милували око, вухо та інші частини тіла очільників «Укрзалізниці» та Уряду.

Зауважимо, що «Укрзалізниця» - саме державне підприємство, тобто являє собою модель держави в окремо взятій галузі. Все стає на місця, коли ви бачите потяги, які пам’ятають молоді роки Сталіна, а проїзд у них коштує вже за 200 гривень в один кінець. Вікна у потягах, які відчиняються і зачинаються тільки за допомогою молотків або якихось важких підручних засобів. Сморід і відсутність вентиляції у вагонах, страшна спека влітку та страшний холод взимку. Снігові замети у потягах та відверта відсутність елементарного смаку навіть у вагонах «люкс». Наявність квитків у касах за 31 день і відсутність їх за 30 днів. Відсутність місць для паління та штрафи за паління у тамбурах. Хронічні запізнення потягів та жодного показового покарання за це. Відсутність якісної інфраструктури на більшості залізничних вокзалів України. На сайті Південно-Західної залізниці квитки взагалі пропонують придбати у приватної контори «tickets.ua», незважаючи на функціонування розрекламованої системи «Електронний квиток».

Ми вже писали про те, що транспортна галузь, особливо залізниця, - це запущена форма туберкульозу у людини на ім’я Україна. Проте у відповідь профільне міністерство у листі від 24.01.2012 № 699/24/10-12 нам зауважило, що «курсування малонаселених поїздів є нераціональним. З початку жовтня 2011 вже відмінено 25 поїздів. Але при цьому зауважуємо, що парк пасажирських вагонів вже не оновлювався впродовж декількох років. Рівень тарифів на перевезення пасажирів у внутрішьному сполученні з 2009 (!!!!!) року не підищувався, поруч із цим ступінь зносу рухомого складу наразі становить 85%.». Виникає закономірне питання: для чого підвищуються щокварталу ціни, якщо парк зношений все одно? І цікаво, чому Міністерство інфраструктури вважає, що тарифи не змінювалися з 2009 року, а тарифи підвищуються кожного кварталу? Хтось явно чогось не розуміє!

Звісно, опозиція не має жодного стосунку до того хаосу, який відбувається в системі залізничного транспорту. Звісно, це не питання до опозиції, бо цим має займатися або влада, або ніхто. Звісно, це все лише «злочинний режим». Звісно, це не депутати мають писати запити і звернення, піднімати питання з трибун, телеекранів і гримати праведним гнівом! Це маємо робити ми замість них?

Інша річ, що ми, прості громадяни, платимо сотні тисяч, мільйони гривень за те, чого не отримуємо. Регулярно підвищуються ціни (це робить кожний уряд, починаючи із першого уряду Тимошенко, до речі), але якість продовжує падати все нижче і нижче, а сервіс стає все гіршим. Можливо, тарифи не є економічно обґрунтованими, але й стан залізничного транспорту та перевезень не є людським і обґрунтованим навіть з морально-етичної точки зору. Тому звертаюся до усіх шановних опозиціонерів – народних депутатів України та депутатів усіх рівнів: допоможіть громаді здолати жахливі за обсягом зловживання та маніпуляції із коштами та матеріальними ресурсами в «Укрзалізниці». Покажіть, що ви всі здатні на щось більше, аніж банальний переділ владних повноважень та титулів лідерів. Упевнений, що тисячі громадян України нададуть вам усі матеріали, фото та відео проблем, з якими вони стикалися на залізниці. Головне, щоб ви хотіли це слухати і чути. Тільки за цієї умови щось може бути зроблено. Тільки тоді, коли ми будемо говорити, а ви будете чути не лише себе, але й нас!


Открыть

Коротко про форум опозиції: розчарування і апатія

Я не знаю напевно, чи можна називати опозицією владі тих, хто у ній знаходиться? Наприклад, у Росії Немцов, Навальний, Албуров, Кашин, Ведута та інші є лідерами протесту, але вони не були (за винятком Немцова) депутатами чи міністрами. Так, там теж є начебто опозиційні депутати від «Справедливої Росії», але їх опозиційність закінчується біля кабінету голови уряду чи президентського. Можливо, у нас опозиція асоціює себе із європейською чи американською, забуваючи, однак про те, що там опозиція не голосує разом із владою, коли це їй вигідно. Риторика ж опозиції ґрунтується передусім не на переділі влади і кабінетів, а на змаганні ідей.

Українська опозиція з початку незалежності бореться не за ідеї, а лише за владу. Міняються кабінети, міняються місця, але коли люди заходять в омріяні кабінети і на привабливі для себе посади, вони одразу забувають, що і кому обіцяли. Той самий «мерседес» чи навіть два «RangeRover», на яких їздить Арсеній Яценюк, коштують рівно стільки ж, скільки «Бентлі» Бориса Колеснікова, а статками деякі опозиціонери можуть затьмарити багатьох представників влади. В чому тоді різниця?

Я взяв на себе важкий тягар і прочитав повністю програму опозиції, яку знайшов на сайті «Фронту Змін», позаяк сайту Об’єднаної опозиції не існує, як, напевно, не існує самої її. Після ознайомлення із програмою зробив невтішні висновки про те, що нічого радикально нового опозиція не в змозі запропонувати. Знову головний акцент – на «соціалку», на пенсії, на гроші, які не заробила наша країна, а політики вже їх витрачають і розписують.

Мені не подобаються обличчя опозиції, як не подобаються і обличчя влади. Однак влада періодично оновлюється, хоча б і за рахунок «тушок», близькості до Сім'ї тощо, опозиція ж не оновлюється ніяк. Придивіться – окрім Євгенії Тимошенко ми не побачили жодного нового обличчя! В опозиції – застій, Немає ідей, немає нових облич, банально навіть немає молоді. Виходить, знову нам запропонують конкурс ідей для пенсіонерів, які решті суспільства не цікаві.

Арсеній Яценюк абсолютно не сприймається як лідер опозиції, тим паче, як альтернатива Януковичу. Хто знає команду Яценюка? Хто стоїть ЗА ним? Де його власна команда? Чи його прихід в опозицію – лише бажання відтягнути у Юлії Тимошенко її команду, поки вона знаходиться за ґратами? Окрім Андрія Пишного широкому загалу не відомі жодні обличчя команди Яценюка, позаяк у центрі і на периферії завжди був лише один – Арсеній.

В опозиції, на відміну від влади, навіть не приховують відвертого небажання співпрацювати із громадськістю та організаціями. Де робота опозиційного Кабміну? Чи погралися і забули? Де опозиційні міністри і опозиційні програми, опозиційний бюджет? Яскравий приклад – є Рада підприємців при Кабінеті Міністрів України, але чому немає Опозиційної Ради підприємців? Чи законопроект про вищу освіту? Влада хоч похапцем, але обговорювала його, презентувала, проводила псевдореферендуми. Але все це було – людей питали, збирали, хоча б намагалися створити ілюзію обговорення. Законопроект Оробець-Яценюка не обговорювали ні з ким, навіть із опозиційними «молодіжками». То як можна говорити при цьому, що опозиція Яценюка дослуховується до суспільства?

Інша річ – вибори. 90% гарантії, що об’єднана опозиція не спроможеться виставити консолідовані кандидатури по мажоритарці якраз через своє ігнорування громадянського суспільства і громадських організацій. Попри те, що сама Юлія Тимошенко неодноразово наголошувала на тому, що кандидатури мають висуватися не лише з-поміж політиків, а й громадських діячів. Але можна вже з упевненістю сказати, що праймеріз не буде, а громадськість ніхто не послухає, позаяк до дня висунення залишилося два місяці, а про відкриті праймеріз ніхто на разі навіть не говорить. Окрім того, сумнівно, що з партійної чи об’єднано-партійної каси заплатять за висування позапартійних діячів.

Мені стало реально і по-справжньому шкода Юлію і Юрія. Справді. Вони були харизматичними, улюбленими або ненависними народові. До Яценюка ставлення більш обережне, але він і не може претендувати на роль національного лідера, яким була Тимошенко. Та й лідери опозиції зараз ше більш далекі від народу, аніж влада. Я не можу це сказати про Шкіряка, Кужель, Бригинця та інших, яких люди знають і яких легко побачити, почути і поговорити з ними. Решта опозиційників задовольняється тим, що не веде діалог чи полілог, а виключно транслює свій монолог без будь-яких можливих заперечень чи думок «за» чи «проти». Навіть охоронців в керівництва опозиції не набагато менше, ніж у влади. То де різниця?

Мені дуже шкода, що я і мільйони студентів і учнів не побачили для себе на Михайлівській площі нічого і нікого, за ким можна було б іти і кого підтримувати. Немає ідей, які чіпляють молодь, людей середнього віку. Боротьба іде за пенсіонерів, але чому це має бути цікаво іншим? Чому немає людей, молодших 25, на сцені біля «головних»? чому їх так мало серед публіки? Чому мільйонам громадян не цікаво?

Тому що держава втомилася жити в біполярному світі, де обирати треба між одними і тими самими «мерседесами», одними і тими самими квартирами в елітних «свічках», одними і тими самими костюмами, одними і тими самими «ксивами», одними і тими самими гаслами і ідеями, одними і тими самими обличчями врешті-решт. Шкода, але я не буду голосувати ані за недолугу опозицію Яценюка, ані за стрьомні політтехнологічні і потворні проекти типу Королевської чи Кличка, і вже тим паче не буду голосувати за решту маргіналів, які свого часу пішли від Тимошенко та Ющенка, а до «Регіонів» їх не взяли. 

Знаєте, за такої ситуації єдине прагматичне рішення, яке зможе прийняти кожен громадянин України – це просто напудити у виборчі скриньки, тим самим показавши політикам їх місце і їх вартість!


Открыть

Ганні Герман: відсутність мізків - проблема чи насолода?

Радницю Президента України Ганну Герман, не зважаючи на усі перипетії навколо її самої та її роботодавця, можна вважати чи не останнім форпостом думки на «передових рубежах» мисленнєвої війни Адміністрації Президента України.

Є всі свідчення того, що склад клерків Адміністрації, зокрема, оточення Герман, або підбирається кимось, або формується самою нею із цілковитих дурнів. При тому, дурнів малограмотних, неосвічених, із відсутністю ідей та присутністю «волохатої руки» чи грошей.

Так, нещодавно Ганна Герман заявила, що можна легко порівняти середньостатистичну молоду людину у Києві та Лондоні. За її словами, «ні стилем виглядати, ні стилем мислення ці люди не відрізняються між собою. Різниця одна — той, хто живе на Заході, має більші можливості соціального та правового захисту. І це те, що винна молодій людині держава в нас. Все решта є — присутня європейськість у свідомості молодих українців.».

Упевнений, що молоді люди одразу потягнуться до Ганни Миколаївни, як своєї єдиної надії на відміну від «лиходіїв» Табачника, Луцького та інших. До того ж пані Герман права – ми із лондонцями схожі усім, окрім одягу, мови, зарплати, соціального статусу, можливостей, освіти, і навіть ставлення держави до нас. Фарисейство – порівнювати студентів, які отримують місячний дохід 700 гривень і 2 тис. фунтів. Але про молодь – далі.

Відверто кажучи, Ганні Герман явно бракує повної інформації або їй неправильно повідомляють. От візьміть, до прикладу, похвалу Радниці Президента нам із вами: «Громадянське суспільство в Україні розвивається швидкими темпами. Наприклад, взяти хоча б трагічний випадок у Миколаєві. Ви подивіться, як швидко суспільство об’єдналося в захисті прав Оксани Макар. Це говорить про те, що наше суспільство здатне об’єднуватися навколо цінностей — справедливості, співчуття, допомоги.». Проблема полягає у тому, що суспільство не лише об’єдналося в «захисті прав». Воно активно вимагає суду Лінча над ґвалтівниками і злочинцями, позаяк знає, що наші правоохоронні і судові органи можуть за деякий час взагалі звільнити нелюдів, як це сталося із багатьма «мажорами» (згадати хоча б того ж Ландіка). Громадянське суспільство, про яке так люблять говорити чиновники, насправді є квінтесенцією народу, але якщо народ вже хоче «на вилах виносити» владу, то громадянське суспільство так чи інакше ретранслює думки мас. І тут, на жаль для влади і опозиції, громадянське суспільство вже не буде таким інертним, апатичним і безпорадним як за Ющенка: руйнування Андріївського, справа Макар, знущання у тюрмах – все це може, Ганно Миколаївно, призвести до того, що «впаде» не тільки «Бастилія» (Лук’янівський СІЗО), але й переважна більшість нині задоволених собою і своєю співпрацею із громадянським суспільством владоможців.

Повертаючись до питання молоді. За словами Герман, «Молодь сама собі в Україні створить перспективу і створить велику користь своїй державі. Молоді люди думають, що світ їх чекає з розпростертими обіймами, де вони відразу реалізують усі свої мрії. Але світ дуже жорстокий, там сильна конкуренція. Він вільний, але він зайнятий. В Україні, якщо ти маєш досвід функціонування в умовах західної конкуренції, легше досягти успіху.». Дуже гарні слова, особливо, якщо врахувати, що у них наскрізно проглядається відсутність будь-яких обов’язків відносно молоді з боку держави і бізнесових структур. Якщо ж говорити про конкуренцію, то молоді люди в Україні і так вже набагато більш цинічні  і прагматичні, аніж їх закордонні колеги. Тому і боротьба за місця у бізнесі і владі із приходом дійсно молодих за віком, а не за обличчям, людей загостриться настільки, що, знову ж таки, більшості з нинішніх політиків і бізнесменів доведеться доживати свого віку десь в інших країнах, якщо їх туди, звісно, пустять.

Ганно Миколаївно! Не використовуйте молодь у незрозумілих іграх. Згадаймо принагідно хоча б засідання Громадської гуманітарної ради при Президентові України, що відбулося на початку квітня цього року. На нього без будь-яких обговорень та оголошень тишком-нишком запросили помічника нардепа Пінчука Андрія Черних, якого чомусь назвали громадським активістом, двох студентських лідерів та одного із керівників нібито об’єктивної та громадянської організації «Фундація регіональних ініціатив». Для чого їх покликали обговорювати 200-річчя Шевченка – незрозуміло, особливо, якщо врахувати, що до того часу вони вже точно не будуть працювати і діяти там, де діють зараз. Якщо це була профанація з метою привернути увагу молоді і показати, що Адміністрація Президента України готова до співпраці із молодими людьми – ставка програна, позаяк із усіх присутніх тільки Максима Макарчука, як студентського лідера університету Шевченка, знають багато тисяч його ж студентів. Якщо метою було залучити молодь до виборів та прихована агітація через чотирьох осіб – ідея теж заздалегідь провальна. Якщо ж врахувати, що на те засідання ГГР не було запрошено і не були присутні керівники МОНмолодьспорту, то все просто стає на місця. Шкода тільки, що різні інститути влади і конкретні особистості використовують студентів для своїх кулуарних ігор. На жаль, це підкреслює вибірковість та недолугість не лише кадрової, а й банальної гуманітарної та організаційної політики офісу Ганни Герман, адже запросивши лише чотирьох осіб із усього студентського і молодіжного загалу України, при тому не порадившись і не спитавши у самої цільової аудиторії, можна говорити про певні політичні цілі Ганни Миколаївни у боротьбі із Дмитром Володимировичем Табачником.

Безперечно підтримую думку Ганни Герман «щоб змінити владу, яка не подобається, треба йти у владу. І зробити краще. А тоді судити.». Але нюанс полягає у тому, що за красивими словами зазвичай немає нічого. Так само і у цьому випадку. Не розписуючись за все суспільство можу сказати лише про простий випадок із молоддю та дітьми: в Україні є Уповноважений Президента України з прав дитини. Звісно, це європейська практика, все зрозуміло. Але чому у нас немає Уповноважених хоча б когось із прав молоді, прав інвалідів, прав жінок? Можливо, це крамольні речі, але про дітей все-таки є кому турбуватися: батьки, опікуни, установи тощо. А хто турбується і займається безкомпромісно проблемами студентів, людей з обмеженими фізичними можливостями, жіноцтва, ба навіть тварин? Чи для держави достатньо двох абсолютно непрацюючих посад двох непрацюючих Уповноважених: з прав дитини і прав людини? Якщо вже відкривати «скриньку Пандори» із уповноваженням громадських діячів на захист прав та інтересів суспільства чи його верств на найвищих рівнях, то треба робити це не вибірково, а повсюдно і однаково.

Стосовно кадрового потенціалу. Не секрет, що в Адміністрації (Секретаріаті) Президента України завжди працювали одні з найкращих. Тепер ситуація змінюється: з АП кадри «біжать». Чого вартий тільки «відтік мізків» від Радниці Президента Ганни Герман, адже більшість спеціалістів, які пішли від Ганни Миколаївни, зазначають, що змінюється стиль керівництва і завдання, а розумова діяльність наразі взагалі не у пошані. Деякі аналітики і журналісти скаржаться на те, що АП перетворюється на «болото» замість потужного мозкового центру, а якісний аналітичний і стратегічний продукт стає непотрібним. Це можна прослідкувати навіть за підбором кадрів у самій президентській команді, адже нових облич – немає, а ті, що інколи з’являються, є витягнутими «з-під столу» і «заяложеними» попередніми своїми ж помилками чиновниками. Повертаючись до теми молоді, нагадаймо Ганні Герман про те, що у самій Адміністрації Президента України чи Секретаріаті Кабінету Міністрів України не працює жодної молодої людини хоча би через те, що критерії відбору наджорсткі, а ті, хто дивом опинився там, досягли цього не завдяки своєму розуму чи праці, а більше дякуючи близькості до тих чи інших людей та рекомендаціям у вигляді грошей чи зв’язків. Навіть оголошення про вакансії у вищих керівних органах ніколи не оприлюднюються, бо на ці місця вже давно стоїть черга «своїх». Тому і виходить, що замість креативних команд, які були у Піночета і є у Саакашвілі, ми маємо у владі Політбюро ЦК КПРС, яке зміниться або із кардинальними змінами в державному устрої (як це було із СРСР), або просто зі смертю усіх нині правлячих «стовпів державності і думки» (Брежнєв і його команда). Не оприлюднюючи особистої інформації, скажу лише, що деякі представники АП відверто знущаються над ініціативами громадськості, пропонуючи обговорювати їх із Дмитром Табачником чи іншими чиновниками, яких Банкова відверто недолюблює і може публічно «розмазати по стінці». Складається враження, що у АП сидять мудреці, з якими Печерські святі чи будь-які інші мислителі минулого не можуть зрівнятися, адже нинішні владні мужі настільки високоморальні і розумово розвинені особистості, знають на світі більше, аніж написано у всіх енциклопедіях, що їм не потрібні думки чи ідеї нікого, окрім себе.

Дозволю наостанок обмовку. У гуманітарній команді Президента України – криза. Це видно навіть із того, що ініціатив у цій сфері дуже мало, громадянським суспільством чомусь займається юрист Ставнійчук, а Ганна Герман навіть на президентському сайті з’являється із новинами чи повідомленнями тільки тоді, коли про це за декілька днів до того сказав громадський діяч. Так, в АП гарно поставлена інформація, але часом крадіжка ідей і цілих висловів просто стає дикою. Усі були б раді, якби АП і особисто Ганна Герман не лише говорили правильно услід за активістами, але й робили щось. Приклад: 26 числа молодь заявляє на всю державу про проблеми зі стипендіями, минає два дні повної мовчанки і апатії з боку влади, аж ось 28 числа з’являється коментар Радниці Президента України Ганни Герман з того самого питання і майже тими самими словами. Або стаття, в якій нових політиків і молодь названо не політтехнологічними продуктами, а вже через тиждень на великій прес-конференції Ганна Герман тими самими словами, тими самими думками описує свого патрона – Віктора Януковича. Невже у президентській команді так туго із ідеями і креатином, що доводиться красти думки і слова у лідерів громади? Якщо так, то чому немає діалогу і чому немає відповідальності? Звісно, як завжди, ці питання лишаться без відповіді, із верхніх ешелонів влади буде і далі постійний відтік спеціалістів, а державне управління зможе стати оновленим і професійним тільки тоді, коли у владі й опозиції не залишиться нікого старшого 45 років і з відмітками про депутатство чи керівництво політикою у трудових книжках. Сподіваймося, друзі, що ми до цього часу доживемо і сколихнемо цей «застій»!


Открыть

Антон ДМИТРІЄВ - видатним і просто Жінкам!

8 березня для мене (як і для багатьох чоловіків) вже давно не є «міжнародним» чи «радянським» святом. Одночасно цей день і не є просто «червоною датою» в календарі і звичайним вихідним днем.

Цього дня мені, як і кожному чоловікові, потрібно лицемірити і за один день зізнаватися у найважливіших почуттях усім жінкам світу. Лицемірити – тому що жінкам потрібна увага, любов і тепло не тільки 7, 8 чи 23 березня, а кожного дня, кожної години, кожної хвилини.

 

Окремої уваги заслуговують жінки, яких доля «покарала» політикою і бізнесом, адже із досвіду роботи із жінками знаю, що такі рішення завжди їм даються нелегко і дуже часто жінка-політик чи бізнес-вумен просто звикають до стереотипів поведінки чоловіків поруч і втрачають найголовніше – жіночність і слабкість. Саме тому, напередодні свята Весни, за традицією, привітаю тих жінок, які дуже часто забувають власне про свою слабкість, тому що чоловіки навколо них – ганчір’я. Хочу, щоб ніхто не шукав тут політику, позаяк свято – поняття неполітичне і не хочеться примішувати сюди бруд повсякденності. Особливо, коли мова йде про кращу половину нашої держави.

Першою я вітаю із святом Весни ту Жінку, яка всім нам довела, що може на рівних змагатися із сильними світу цього і вміє так само красиво програвати. Її зрадили майже всі, багатьом вигідно тримати її за ґратами, але вона для України була і залишатиметься символом жіночності і краси. Не зважаючи на Луї Віттони і маєтки, не зважаючи на зрадників і «тушок», які з’явилися тільки завдяки їй, не зважаючи на усі здобутки і прорахунки, Вона – жінка, і саме Вона – Перша Леді України. Вона перша не тому, що дружина Президента, вона – перша, бо такою її бачить народ, бо Вона може керувати його енергією і думками. І байдуже, чи винна Вона, чи ні – жінкою Вона лишиться назавжди. І назавжди Вона, як жінка і мати, буде символом невідворотності, символом Весни. Вона – Юлія Тимошенко.

Жінкам-політикам, які зараз перебувають в опозиції до влади не менш важко, аніж Їй за винятком штучного обмеження свободи і заґратованих вікон. Опозиція зараз не у фаворі ані в суспільстві через свою перманентну продажність і відсутність стійкості до тиску, ані у владі через фактичну наявність кілометрових черг на «хлібні місця». І якщо навіть чоловіки-опозиціонери із великим скреготом зголошуються до рішучих дій і називання речей своїми іменами, то жінкам потрібно бути схожими на Жанну Д’Арк, аби довести суспільству, що у влади є альтернатива. Часто-густо жінки в опозиції виконують делікатні функції згладжування та пом’якшення ударів суспільству від зрад сильної половини українського політикуму. Тому дамам, яким доля визначила місце на іншій із владою стороні барикад, можна побажати тільки стійкості та залізної витримки дочекатися змін, втримати своїми тендітними руками чоловіків у рамках політичної пристойності та довіри, зберегти своє обличчя і обличчя тих слабаків чоловічої статі, які ховаються за їх спинами. Олександрі Кужель, Олені Кондратюк, Лесі Оробець, Оксані Білозір, Ользі Герасим’юк, Ірині Геращенко, Лілії Григорович, Ксенії Ляпіній хочеться побажати віри у себе та витривалості у політичних війнах і бурях, в яких уже не можуть встояти чоловіки.

Ураховуючи те, що із усієї вертикалі влади, яку вибудувала колись Партія Регіонів, а тепер укріплює Президент України без «баласту ПР», жодна жінка-політик не звертає уваги ані на критику, ані на компліменти, особливих похвал «слабкій статі» у високих кабінетах влади вишукувати не доводиться. Чого витрачати час і розум, якщо виборці і влада «живуть» у телевізорі, а не в Інтернеті, до того ж жінки у високих кабінетах настільки самодостатні і глухі до голосу народу, що не доводиться сподіватися навіть на те, що вони почують вітання.

Отож, жінки, яких призначив, обрав і привів у владу Віктор Янукович – зі святом Весни вас усіх! Намагайтеся не забувати про те, що лідери змінюються, нічого вічного немає у підмісячному світі, а жіночність є єдиною рисою, яка вирізняє красу від політики. Знаю, що багато хто не поділяє моєї позиції, але без посвідчень, указів Президента і голосувань усі провладні дами – перш за все дами! Пані Ірина Акімова, Олена Лукаш, Раїса Богатирьова, Ганна Герман, Тетяна Бахтеєва, Наталя Королевська, Марина Ставнійчук, Олена Бондаренко, Дарка Чепак, Ніна Карпачова, Інна Богословська, Галина Герега, Жанна Усенко-Чорна, Тетяна Засуха – усі вони є представницями прекрасної статі, яким тимчасово довелося поруч із чоловіками нести весь тягар перемоги Партії регіонів у 2010 році та «зачистки» нею усіх шпаринок верховної влади. Упевнений, що усі вони – чудові господині і берегині для своїх родин. Вважаймо, що їх подекуди різкі позиції і сліпа підтримка навіть найбільш диких ініціатив – всього лише прояв тієї жіночої слабкості і відомої жіночої логіки, яку всі чоловіки ненавидять незалежно від політичної забарвленості жінок.

Завжди вважав благодійність розкошами «мажорів», яким нема куди діти гроші. Логіка проста – якщо у тебе в кишені 50 гривень на тиждень, гамма-ножами чи «лікарнями майбутнього» не розкидаєшся. Тому все-таки треба віддати належне тим чарівним жіночкам, які мають сміливість допомагати бідним, знедоленим та усім тим, хто цього потребує. На жаль, більшість чоловіків із великими гаманцями і владою досить часто неспроможні пожертвувати хоча б десятку на допомогу ближньому. Тоді на сцену вступають жінки. Можна тільки подякуватиОлені Пінчук, Людмилі Янукович, Катерині Ющенко, Терезії Яценюк за їхню активну благодійницьку, просвітницьку і гуманістичну діяльність, яка не завжди приносить видимі результати, проте є дійсно потрібною суспільству і вносить у цей жорстокий світ дерибану і «дикого капіталізму» хоча б маленьку частинку добра.

Жінки у журналістиці сприймаються органічно, адже журналістика – слово жіночого роду. Проте українська реальність далека від ідеальних умов праці жінок у пресі. Підкупи і погрози, шалені гроші і брехня, взаємні образи і докори, «джинса» і небезпека від істини і гарної аналітики – усе це є невід’ємною частиною сучасної української журналістики. Шкода, що слабкій статі доводиться і у журналістиці повсякчас нагадувати своїм «сильним» колегам про етику, стандарти та якість. Однак, зауважимо заради об’єктивності, що «низькопробних писак» серед жінок у пресі значно менше, аніж серед чоловіків. Можливо, і тут грає роль одвічна жіноча грація, елегантність, гордість і воля. Хотілося б подякувати Юлії Мостовій, Олені Притулі, Оксані Соколовій, Юлії Мак-Гаффі, Аллі Мазур, Олені Фроляк, Соні Кошкіній, Наталі Лигачовій, Анні Безулик та багатьом іншим жінкам за те, що вони не дають загинути якісній журналістиці, але не завжди можуть виграти бої із цензурою, тиском і несправедливими рішеннями чоловіків-керівників.

Бізнес – чоловіча гра, принаймні, так вважають саме чоловіки. У жінок – інша точка зору на це, особливо у тих, хто успішно веде бізнес, започаткований ними самими, переданий чоловіком чи відібраний у конкурентів. У таких випадках жінка – далеко не слабка стать, вона – провідник і керманич, лідер й організатор, успішний менеджер і гнучкий лобіст. Жіночий стиль ведення бізнесу відрізняється від чоловічого, проте не завжди у сторону м’якості. Просто жіноча логіка дозволяє бізнес-вумен приймати такі рішення, до яких навіть мільярдери-чоловіки додуматися не могли б. Така нелегка, але відповідальна роль лежить на Вікторії Тігіпко, Юлії Чеботарьовій, Філі Жебровській, Наталі Яресько, Ірині Лисенко, Вікторії Михайле, Людмилі Наконечній, Оксані Мороз-Хант та Ніні Васадзе, які не лише управляють великими активами, але й на рівні із чоловіками можуть змагатися у рівні впливовості у бізнесі та корпоративних відносинах.

Окреме місце у пантеоні пошани українських чоловіків займають жінки, які на свої власні свята дарують позитив усім навколо, живуть для суспільства і намагаються втримати жорстокий світ від падіння у прірву цинізму, відсутності культури та духовності. Вони – берегині української душі, української пісні, мови, думки, мистецтва, кіно та навіть релігії. Вони – ті, за кого Україна може бути упевнена. Ніна Матвієнко і Ліна Костенко, Ада Роговцева і Софія Ротару, Оксана Марченко і Таїсія Повалій, Ольга Богомолець і Наталя Заболотна, Оксана Забужко і Кіра Муратова, Ані Лорак і ігуменья Серафіма, Лілія Пустовіт і Маша Єфросиніна, Ірина Бекешкіна і Елла Лібанова, Яна Клочкова й Ірена Карпа – вони є більше, ніж просто берегинями. Вони є національним надбанням, гордістю і совістю держави. Нехай множаться їхні здобутки та перемоги, а доля нам ще на багато років дає радість пишатися ними!

Я особисто вдячний Мамі, усім дівчатам, жінкам і бабусям, які були, є і будуть у моєму житті. Вдячний за те, що вони є, що вони терплять мене з усіма моїми «тарганами» і закидами, що кохають і ненавидять, хвилюються і не турбуються, радіють і сумують, а я маю честь бути поруч або душею, або тілом. Тільки з ними ти розумієш, що щастя – є, і у нього – жіночі, бездонні очі. Із глибокою вдячністю і ніжністю думаю я про кожну жінку, яку знаю у своєму житті, і відчуваю, що в усіх образах, непорозуміннях і сварках винен я, тільки я. Це я не зміг зрозуміти, я не зміг переступити через себе, я не зміг вчасно просити пробачення… І тепер відчуваю безмірну вину перед усіма представницями слабкої статі, яких образив. Шкода, що вищі сили дають нам, чоловікам, розум і розуміння лише тоді, коли багато втрачено і розбито. Тим не менш, жінки – це наше все!

Жінка – символ України, бо і сама Україна – красива, тендітна і водночас могутня, співоча і сумна – жінка. І шанувати нам, чоловікам, Жінку треба кожен день, кожну годину і кожну хвилину. Нехай береже Бог і доля найпрекраснішу і найчарівнішу частину людства, а нам дарує радість бачити, чути і відчувати, що ми – поруч із Дивом, яке зветься Жінкою!

Щиро Ваш
Антон ДМИТРІЄВ

Открыть

5 березня - кінець і початок трагедій. Чи бути дежавю?

 

Шкода, що український політикум не вшановує день 5 березня. Дуже шкода, адже цей день є для багатьох з них особливим.

5 березня 1861 року, у Прощену неділю, по всіх російських церквах було прочитано маніфест Олександра ІІ про звільнення селян від кріпацтва. 5 березня 1933 року нацистська НСДАП у Німеччині перемогла на парламентських виборах. 5 березня 1950 року був убитий Роман Шухевич. 5 березня 1953 року помер Йосип Сталін.

Усі ці дати об’єднані трагедіями, які почалися або завершилися цього дня. Саме цього дня чекали покоління українських селян, яких явочним порядком, після змови української ж шляхти і російського самодержавства, було перетворено на рабів. На жаль, ні відміна кріпацтва, ні розвал через 130 років після цього Радянського Союзу вже не здатний змінити ту рабську і зґвалтовану свідомість українців, які тепер заважають нам нормально жити і розвиватися, а нашим політикам – мислити загальносвітовими стандартами свободи і прогресу.

Знаменним цей день, упевнений, за кілька років зроблять наші доблесні політики, адже саме цього дня у далекому 1933, коли українські селяни методично винищувалися сталінським голодомором, на виборах у Німеччині перемагає повністю популістична і тиранічна партія Гітлера – НСДАП. Причому, перемагає із результатом, до якого нині прагнуть і розбита наголову опозиція, і «деградована перемогами» Партія Регіонів – 44%. Що зробила після перемоги партія демагогів і соціальних націоналістів – відомо усьому світові. Виникає закономірне питання: чи готові ми віддавати таку кількість голосів за таких самих популістів, які потім доведуть нас до приниження, злиднів та огиди, з яким не зрівняється жодне правління жодного президента.

1950 рік став трагічним і в історії українського національного визвольного руху, адже саме цього дня було вбито головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Можна по-різному ставитися до цієї історичної постаті, проте не можна відняти одного – Роман Йосипович Шухевич такий самий військовий герой, як і Петлюра, Тютюнник, Коновалець і Степан Бандера; маршали Жуков і Малиновський, генерал Ватутін і Сидір Ковпак. Усі вони боролися за народ, за вигнання чужинців з їхньої землі. І для того, щоб осягнути постаті Бандери і Шухевича, не обов’язково бути апологетом ВО «Свобода», можна не читати кон’юнктурних підручників. Для того, щоб зрозуміти внесок Романа Шухевича у становлення української свідомості, достатньо поїхати до перлини Галичини – Львова, і погуляти вулицями, почути їх, прочитати їх історії та оповіді.

Однак, найважливішою датою для українців, усього Радянського Союзу та майбутнього стала смерть чи не найстрашнішого диктатора ХХ сторіччя – Йосипа Сталіна, який віддав чортові душу саме 5 березня у 1953 році. На жаль, ніхто не оцінює зараз уроків авторитаризму Гітлера і Сталіна, ані влада, ні опозиція. Пані Королевська сліпо копіює гасла своїх «грантодавців» - Партії регіонів («почую кожного» - «захистимо кожного»), партійці «Батьківщини» й інших опозиційних сил заграються у кулуарні ігрища, забуваючи про свою основну місію, а народ продовжує зубожіти. За такої ситуації для нового Гітлера просто ідеальні умови для приходу до влади. Опозиція слабка, влада дискредитована, лідера немає…

Так само можна провести і аналогію зі Сталіним. За історією, Йосип Віссаріонович намагався здаватися усім лише «тінню Леніна», до його смерті не виступаючи публічно. Але після смерті «кремлівського мрійника», Сталін вийшов на першу роль і на 30 років встановив у державі режим «єжових рукавиць» за прізвищем одного із своїх соратників. За правління тирана загинули мільйони українців, зруйновано десятки тисяч сімей, насаджено страх, параною і рабську покірність партії. Одночасно були побудовані тисячі заводів, перевершити масштаби будівництва яких не може ніхто; було створено надпотужний економічний комплекс, зменшено безробіття, ліквідовано неписьменність і безпритульність. Але тепер нам здається, що жодні економічні здобутки не можуть виправдати смерть і катування мільйонів своїх громадян.

Я умисно не проводитиму аналогій із біографіями керівників України і СРСР тих часів. І я умисно промовчу про те, яким чином можна навести лад в державі, адже за це треба заплатити надмірну ціну. Проте занадто багато аналогій прослідковується, але вже значно у менших масштабах.

Звісно, опозиція – теж далеко не янголи, але зараз у владі корупціонерів значно більше, ніж було до 2010 року. І тому дивний характер встановлення законності і правопорядку з боку правоохоронних органів виглядає більше схожим на показові процеси 1929-1930 років, аніж на встановлення істини. Працівники культури, які спочатку «хором» безкоштовно агітували і співали за Тимошенко, зараз так само «хором» прославляють Президента України. На жаль, жоден з українських політиків не може нашим «зіркам» вказати на їх продажність так само, як Жириновський вказав Пугачовій.

Тим не менш. Наша задача – не проводити паралелі між Йосипом Сталіним і Віктором Януковичем, позаяк це – покликання істориків. Наше завдання – не допустити тиранії і встановити такий лад із такими керманичами, в якому було б затишно жити нашим дітям.

Шкода, що в Україні немає політиків, які б вчилися не на своїх помилках, а на помилках минулого. Тирани ніколи не бувають вічними, хоча би тому, що людство ще не вигадало засобів для вічного життя. І шкода, що цього не розуміла свого часу Юлія Тимошенко, як тепер не розуміє Віктор Янукович. 5 березня 1953 року стало історичним днем, який довів, що на цьому світі немає вічних тортур, катів і таборів. В’язниці колись падуть, репресії скінчаться, однак допоки рабська свідомість, цинізм і апатія будуть панувати в голова і душах українців, доки політики будуть боротися за шматок хліба біля трону володаря – доти ми заслуговуємо на тирана. І не важливо, як звуть цього «сталіна» - він все одно піде.

 

 

«…Влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя. Розважність, звичайно, підказує не змінювати здавна встановлені уряди з дрібних і минущих причин; згідно з цим цілий досвід свідчить, що людство воліє радше терпіти, поки лихо стерпне, ніж виправляти лихо скасуванням звичних форм. Проте, коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно спрямована на досягнення тієї мети, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право та обов’язок повалити такий уряд і встановити нову форму убезпечення народу в майбутньому.»(Декларація Незалежності США).

 


Открыть

«А судьи кто?». Відповідь пігмеям і поцам

Зрадник зрадить завжди. Цей беззаперечний постулат доводився багатьма людьми, а політиками – у свої більшості. Знаєте, важко щось комусь доводити, якщо знаєш, що там, де є навіть манюсінька, примарна влада – там повно зрадників, мерзотників і недолюдів.

         З самого малечку я не міг миритися із несправедливістю, із жорстокістю і тупістю. Для боротьби із цим я завжди використовував тільки політику. На жаль, інших засобів боротьби я не бачив. Шкода.

         Ще 2002 року я почав займатися громадсько-політичною діяльністю. Вдало чи невдало – судять люди, а не ЗМІ чи політикани. І завжди головною метою діяльності був захист інших і боротьба із несправедливістю. Не завжди все виходило так, як планувалося, але ламати Систему треба гуртом, а не поодинці…

         Разом із активною роботою я зіткнувся із поняттям «провокації» та «інформаційні війни». Очевидно, що це спрацьовує тільки відносно тих, хто не робить нічого. Але так само провокації і інформаційний шум провадяться проти тих, хто не міняє своєї позиції залежно від влади, яка за вікном.

         На жаль, я – емоційна людина, іноді навіть занадто. Але я ніколи не ображатиму будь-яку людину просто так. Тому, коли я запропонував студентам плюнути в очі людям, які їх зрадили, я знав, що роблю це не просто так.

         Саме тому я не зміг працювати у студентському самоврядуванні і дивитися мовчки на те, що більшість студентів ненавидять своїх лідерів через те, що, видираючись нагору, вони втрачають відчуття реальності і зв'язок із пересічним студентом. Вони стають великими начальниками, вирішують власні проблеми, забуваючи про те, що за ними теж хтось є. У мене просто виникло дежавю із Верховною Радою – тих теж всі ненавидять, але їм начхати на це. Я ж вчинив чесно, сказавши про це в обличчя і студентським лідерам, і рядовим студентам, після цього вийшовши із всіх органів студентського самоврядування. Та й скажіть, будь-ласка, де, в якому виші студентські організації витягли студента із в’язниці, куди його незаконно кинули; чи «стали горою» на захист студента, якого відраховують за конфлікт із ректором; чи заявили про махінації із стипендіями і оприлюднили списки корупціонерів і суми хабарів? Якщо таке десь було, готовий принести вибачення!

         Насправді, ми живемо в якомусь цирку. Незалежні профспілки, мітинги, штурми Верховної Ради, вочевидь, проводяться тільки для того, аби лідери цих акцій і організацій посиділи поруч із головою Уряду, а потім розповідали про те, що вони «разом із громадськістю підготували законопроект, який чекає тільки візи Миколи Азарова». Тобто, замість внесення і підтримки законопроектів від опозиції, замість лобіювання третього шляху або критики такі опозиційні або де-юре «незалежні» представники якихось організацій на «блюдечку із блакитною каймою» підносять тому самому катові, проти якого виступали і мітингували. Чи вам це не здається якоюсь дешевою оперетковою постановкою? Нібито лідери вулиці і опозиції, незалежні студентські лідери, максималісти – і раптом стають покірними, сідають за «стіл переговорів» із тим, кого тиждень назад брудом обливали, а потім ще й кажуть, що він (мається на увазі Азаров) – чи не остання надія «передового і незалежного» студентства. Цирк на дроті, їй-Богу!

         До речі, щоб внести ясність у те, у чиї самі очі я пропонував плюнути, я трохи підніму завісу. Так, Андрій Черних, координатор громадської ініціативи «Студентський захист», насправді є помічником народного депутата України від Партії Регіонів, голови «Молодих регіонів» Андрія Пінчука і, за сумісництвом, активно прославляє у тому ж таки фейсбуці Бориса Колеснікова і Андрія Клюєва, доки останній був першим віце. Зверніть увагу – саме Андрія Черних активно захищають у тих самих статтях, в яких мене поливають брудом. Причому тут «опозиція» і влада об’єдналися у повній мірі – начебто незалежні студентські активісти захищають публічно одного із апологетів молодіжної політики Партії регіонів. Як це називається?

         Інший «красень», який теж «бореться» за права студентів – Анатолій Ігнатович, «президент Національного студентського союзу» і, дивним чином, начальник управління у справах сім'ї та молоді Львівської ОДА. А до цього він був помічником тепер вже політемігранта Богдана Данилишина і прямо-таки обходив кабінети на проспекті Перемоги, 10 у Києві, де знаходиться Міносвіти. Нічого сказати, «герой-борець із владою»!

         Далі – Артем Нікіфоров і Роман Потеряйко, які нині співають собі самим «лебединих пісень», позаяк їх часто використовують, щоб «заткнути дірки» у тих прогалинах, де невигідно соватися владним мужам. А пан Нікіфоров окрім того, що є гарним юристом, ще й виступає радником Голови Держслужби підприємництва Михайла Бродського. Коментарі щодо діяльності Артема можна дізнатися у нардепа Василя Грицака, який докладно розповідав про діяльність Нікіфорова, яка не має нічого спільного із освітою та студентством. Що тут скажеш – борець із неправдою!

         Чи Олександр Смірнов, який сам себе називає у вузьких колах керівником Української асоціації студентського самоврядування, а сам є помічником нардепа Лесі Оробець і вже давно позбавлений права говорити від імені будь-яких студентів? Гідний борець за права скривджених, чи не так?

         Дійсно, без посад і стін у владі поки перебувають двоє «незалежних» - Михайло Лебідь і Катерина Чепура. Шкода тільки, що вони сідають за один стіл і абсолютно нормально спілкуються із людиною, яку самі обливають брудом, а потім раптово в ній бачать «надію нації». А де ж ваша опозиційність, шановні штурмовики Верховної Ради? І як ви подивитеся в очі тим студентам, які через вас лізли під кийки і наручники, а тепер за вашої змови фактично підтримали те, за що штурмували Раду?

         Ще одне. Чомусь тези рядових студентів і «непотасканих» лідерів не друкує ні УНІАН, ні «Українська правда», ні «Обозреватель», ні будь-який інший рейтинговий портал. Навіть якщо вони 350 разів правильні. З іншої сторони, помітьте, навіть дурню від осіб, яким я закликав плюнути в очі, публікують всі й одразу, майже синхронно. Чи не нагадує це тактику Королевської й інших недороблених народних «героїв», які платять пресі за цитування їх думок? Чи просто у певних людей є певні знайомі в редакціях.

         Так, гарно лаяти припартійні «молодіжки». Більшість, якщо не всі – мертві і живими вже не стануть. Однак обливати їх брудом, роблячи спільну справу і вболіваючи за права студентів – не варто. Я кажу тут і про «Студентську Свободу», і про «Батьківщину молоду», і про «Молодий Народний Рух», і про молодіжні «крила» УДАРу і «Фронту змін». Вони все-таки мають гідність не вести переговорів із владою.

         Що ж стосується справ… Знаєте, у мене серце болить не за місця у владі, яких я ніколи не мав. Мені болить те, що молодих людей вбивають не тільки у Києві, як Ігоря Індила, і не тільки виселяють із гуртожитків на період Евра-2012. Я вже рік борюся за порушення кримінальної справи за фактом умисного вбивства у Луганському гарнізоні молодого солдата, борюся разом із народними депутатами – і все одно, прокуратура відмовляється порушувати кримінальну справу. Десятки листів, судові розгляди – все марно. Бандити правлять бал в армії.

         Студентам і мені болить те, що у бюджеті-2012 дивним чином немає розмірів студентських стипендій і жоден політик чи громадська організація про це не кричить і не каже, що реально немає цифри, яку держава має заплатити студентам. Від невизначеності – дика корупція і маніпулювання на сесії.

         Студентам і мені болить те, що під час сесій ось уже другий рік іде пряме квотування оцінок, а в багатьох київських вишах викладачі просто і відверто кажуть: «Більше двох «п’ятірок» на групу ми не ставимо!». І тут навіть гроші не допомагають, бо такою є команда. Звідки команда – питання до борців, які разом із Азаровим теревенять про щось явно корисне!

         Студентам і мені болить те, що гуртожитки переповнені, нових держава не будує, а під час Евра-2012 всіх буде виселено, а туди напхано іноземців, які платитимуть дикі гроші за зоофілію, якою можна назвати наші «гуртяги». При тому, платитимуть вони не державі, не вишу, не тому ж Табачнику чи Януковичу – вони платитимуть приватній фірмі «Гамалія». Тобто, держава будувала, реконструювала, студенти платили свої кровні – а заробляє приватна структура? Та чи хвилює це колаборантів – точно ні!

         Хотів би своїм «шанувальникам», які пишуть вже декілька років на мене доноси народним депутатам, міністрам і до правоохоронних органів, нагадати, що все у світі має свій початок і кінець. Я завжди захищав права людей, яких топтали і вбивали і не вам, недоміркам і покидькам, називати мене чиїмось «прислужником».

         Так, я не боюся визнати, що я постійно і щоденно борюся за права студентів і із кожною несправедливістю, яку бачу на своєму шляху, і борюся до кінця. Так, я не боюся визнати, що на мене тому самому Ляшку, Табачнику, Герман, кому завгодно – пишуть доноси і пасквілі на мене, звинувачуючи мене у всіх смертних гріхах, забуваючи при цьому нагадати про свої. Так, я не боюся цього визнати і кинути це в очі мерзотникам, які за моєю спиною поливають мене брудом. Ви – у сто разів гірші від Олега Ляшка, про якого ви самі пишете і розповідаєте різні гидотні речі, а потім готові цілувати його взасос заради його погляду чи листа. Оце – ваша ціна, запроданці.

         Тільки лінивий зараз не ллє бруд на Антона Дмитрієва, на його роботу та команду. Але це значить, що він – є, що він щось робить і наступає комусь на брудні і гнійні мозолі. Шкода однак, що використовують для цього прикриттям студентів, які не знають про жодного із «лідерастів», в очі яких я запропонував плюнути. А ті «лідерасти» у своїй більшості давно вже втратили і біологічне (маю на увазі вік), і соціальне (тільки декілька з них є реальними студентами) і моральне право називатися студентськими чи молодіжними представниками.

         Молодіжна профспілка України, яку всі так не люблять за позицію її лідера – організація, яка не займається проплаченими мітингами і карнавалами. Вона працює щодень і головне її завдання – допомога і підтримка студентів. На жаль провокаторів, у ній, на відміну від інших організацій – не один лідер і член одночасно. Просто для всіх представників і прихильників Молодіжної профспілки головне в житті – не піар, а боротьба і робота. У неї немає сайту, бо немає крадених чи спонсорських брудних грошей.  У неї немає постійного офісу, бо їй не допомагають політики чи влада, до якої мене і моїх людей примішують задля власної реклами. Більше того, якщо Дмитрієв комусь муляє очі – він піде, він ні за яке крісло не тримається. Тому від сьогодні вже не існує голови Молодіжної профспілки України Антона Дмитрієва, але вона продовжує жити і боротися. Та і сам я не складу руки і не хочу жити у тому лайні, якому аплодують майже усі молодіжні і студентські псевдо- і недолідери, які потім займають теплі місця у високих кабінетах. І це – найкраща відповідь тим пігмеям, які грають у хованки із владою та народом.

                 

         Насамкінець. За останні дні найбільш часто у мене виникає питання: а судді хто? Хто «розпинає» мене, мою команду, Ляшка, Тимошенко, справжню опозицію, яка не кланяється кожному стовпу? Чи є ці люди новими, незаплямованими, далекими від влади? Хто вони? І чи мають вони хоч якесь право так говорити? Чи захистили вони хоч одне життя і чи подарували хоч одну посмішку замість своїх нав’язливих і часто диких, страшних акцій і кампаній? Відповідь я залишаю за людьми і Богом. Хай Він розсудить і пробачить!


Открыть Комментариев 1

Панові Яценюку: ми із Глузманом Вас вилікуємо!

Семен Глузман - людина, яку я дійсно поважаю і вважаю його не лише правозахисником, а й дійсно гарним психіатром, який зможе вилікувати весь наш політичний Олімп від психічних хвороб, які ним гуляють.

"Опозиційні сили, які не входять до Комітету опору диктатурі, мають приєднатися до створення єдиного списку кандидатів на мажоритарні округи від опозиції.

Про це повідомив лідер партії "Фронт змін" Арсеній Яценюк в ефірі 5 каналу, коментуючи створення об'єднаного опозиційного списку на виборах до Верховної Ради.

Відповідаючи на питання, як можна виставляти єдиного кандидата від опозиції, якщо є опозиційні сили, які не входять до Комітету опору диктатурі, політик заявив: "Це запитання до всіх інших опозиційних сил. Вони з ким?".

"Тут немає зараз третього кольору. Тут є чорне і біле", - уточнив він."

Очевидно, що після цих слів швидка психіатрична допомога і процес реабілітації стовідсотково необхідний Арсенію Петровичу Яценюку.

Я ще вчора уточнив панові Яценюку (може, він не знав?), хто він такий і де його місце. Очевидно, помічники Сєні і його "малєнькая стая" не донесли у вуха шефу нахбних фраз якогось вилупка Дмитрієва.

Однак, хотів би нагадати Арсенію Петровичу, що він - далеко не всемогутній, а його потуги стати лідером опозиції виглядають смішно на тлі його плазування перед владою. Окрім того, у пана Яценюка немає нормальної команди, окрім Пишного, а це значить, що Сєня - нічим не кращий від тих, кого він критикує.

Чого я згадав про Глузмана? Я просто подумав, що прес-служба "Фронту змін" зробить висновки із коментарів в інтернеті, проте після Іванни Коберник у Яценюка нема кому працювать. Так от. Психічні хвороби людини, яка претендує на роль якогось лідера якоїсь опозиції - це серйозна проблема. Більше того, це реальна загроза для майбутнього держави. 

Яценюку усе ввижається чорно-білим. Вочевидь, окрім того, що він - психічно хворий, він ще й дальтонік. Ну, це його власна справа, Бог із ним. Не можна сміятися над хворими людьми!

Я звернувся до Семена Глузмана із пропозицією разом допомогти панові Яценюку почати лікування від психічних хвороб, які його мучають і від яких він каже дикі речі про опозицію і вибори.

Окрім того, ми з вами також поки що не почули вибачень від Арсенія Петровича за те, що він усіх нас з Вами назвав "проектами Януковича". Продовжую вимагати вибачень, бо можна ж організувати, шановний Арсенію Петровичу, й іншу акцію на манер Вашої: "Україна проти Яценюка". І якщо Вам так вже не подобається те, що відбувається в Україні і Ви дійсно є опозицією - слухайте, здайте мандат народного депутата України, припиніть їздити кортежем, ходити із охороною і вести себе як невизнаний геній!


Открыть




Содержание страницы

Метки

RSS: влада
ОБОЗ.ua